Ірен Роздобудько: Ранковий прибиральник

Як справжнiй зануда, я просиджував у бiблiотецi Гантiнґтона i був, мабуть, єдиним з усiх, хто мiг достеменно вiдтворити iм’я жiнки, на честь якої була названа ця мiсцевiсть. Я й зараз можу його повторити скоромовкою: Ель Пуебло де Нойстра сеньйора да Рейна де лос Анджелес! Цiкаво, чи знає про це Джоннi Депп?

У мене немає минулого. Менi нема про що шкодувати. Усе, про що я мiг би згадати, залишилося по той бiк життя i схоже на останнi кадри з фiльму Тарковського «Солярiс»: будинок у саду посерединi стуманiлого океану, батько, який пiдрiзає гiлля дерев, пес Салтан, солодкий дим над мiдною мискою, у якiй вариться вишневе варення… Усього цього немає нiде. Навiть у снi, тому що таких снiв менi не сниться, а якщо все це воскресає в пам’ятi, можна просто збожеволiти. Колись менi важко було сприйняти цi «нiде» i «нiколи», поки цi поняття не поширилися на мене самого. Всерединi я теж залитий бетоном. Я повинен працювати, їсти, спати, дивитися телевiзор i справно оплачувати свiй побут. Якщо мiй дiм де-небудь iснує, вiн — усерединi мене. На картi його немає. Та й не люблю я географiї, не люблю задумуватися над своїми перемiщеннями й дивними викрутасами долi. Iнакше написав би великий роман, а не грався словами на сторiнках цього записника, подарованого менi доброю Сiбiллою. Крiм iсторiй про Голiвуд, вона змушує мене повторювати розповiдь про моє падiння в море з «Сесни» Бо Дерiка. Навiть блокнот оцей подарувала для того, щоб я описав усе на паперi. Вона вважає, що в мене є журналiстський дар, i сподiвається, що вiн розвиватиметься. Навiть пообiцяла допомогти з публiкацiями в мiсцевiй пресi. Але менi це зовсiм не цiкаво. Не бачу сенсу. Колись менi справдi хотiлося побачити своє iм’я надрукованим. Потiм я бачив його безлiч разiв, перш нiж остаточно втратив смак до такої слави. А тим бiльше — тепер, особливо — тут. Отже, отже…

Сьогоднi чудовий день. Легкий вiтерець мандрує вулицями — вiн не здiймає хмар пилюки й не волочить за собою шлейф iз обгорток вiд морозива чи розiрваних листiв. Ця кам’яна скринька iдеально чиста. Тiльки свiжiсть та стерильний порядок зовнi й усерединi. Неначе в цьому мiстi й у всiй країнi порядкує такий самий невидимий прибиральник, як я.

Увечерi ми з Марiєю домовилися сходити в кiно на «Фореста Ґампа» з Томом Генксом. Я бачив цей фiльм у Лос-Анджелесi, вiн не новий, але я залюбки подивлюся його знову — менi подобаються такi диваки. Та й двi години мовчання нам iз Марiєю не завадять, iнакше доведеться розмовляти, i розмова, як завжди, зведеться до знайомства з її родичами. Навiщо їй це треба, не втямлю. Адже й козi зрозумiло: нiхто з них не зрадiє.

Взагалi, я помiтив: багато жiнок вважають знайомство з родичами ритуалом, який скрiплює стосунки. Зi Свiтланиними, наприклад, я познайомився чи не другого ж дня. Партiя в шахи з татом i мамине малинове варення, що його я змушений був вихваляти, утричi прискорили наступнi подiї. Грати в шахи й пити чай тут, на Мальтi, менi зовсiм не хочеться. Марiя не дуже красива. Тому вона — зi мною. На Сiбiллу, наприклад, я не замiряюся, у неї без мене вистачає кавалерiв.

Iнодi менi хочеться стрiпнутися — не фiзично, звичайно, а морально, зсередини. Але найбiльше, на що я здатен, — млявi спогади, вiд яких хилить у сон. Сон — найкращi лiки вiд життя. Ввi снi я дiю. То тiкаю вiд якихось бандюкiв, то полюю на Йєтi, а найчастiше — пливу, захлинаючись водою i самотнiстю. Як тодi…

Сьогоднiшнiй ранок схожий на тисячi iнших. Голюся, розкошую пiд душем, п’ю каву, виходжу на майдан, стою в шерензi колежанок, упiввуха вислуховуючи монотонну тираду пана Нiколаса, пiднiмаюся лiфтом на сьомий поверх, штовхаючи перед собою вiзок iз комплектами бiлизни.

I знову: кiмната-бедлам зi шприцами й недопалками, кiмната-офiс iз фотографiєю гладких американських тiнейджерiв, кiмната-будуар з розкиданою на лiжку бiлизною.

А це щось новеньке! У 713-му — дивний запах. Вiн не задушливо нудотний, не алкогольний — найiмовiрнiше, дорожнiй. Так пахнуть валiзи, що побували в багажному вiддiленнi. Пара кросiвок, недбало кинута бiля дверей. Очевидно, когось оселили тут учорашнього вечора. Ще хтось приїхав гризти каменi… Подивимося…

У номерi напiвтемрява, подвiйнi штори щiльно запнутi, один iз торшерiв увiмкнений, кран у лазничцi пiднятий, i з нього тоненьким струмком тече вода (це означає, що тут оселився тюхтiй). Лiжко, на мiй великий подив, застелене, на журнальному столику — стосик рекламних проспектiв i журналiв (не торкнутий), на спинках стiльцiв нiчого зайвого не висить. Бiля дзеркала акуратно розставлена косметика. Нормально. Тут досить лише пройтися пилотягом по килиму. На лiжку мою увагу привернула розкрита книжка — добряче пошарпана, з пожовклими сторiнками. Я не можу втриматись i заглядаю в неї… Принаймнi можна з’ясувати, якої нацiональностi новий гiсть, вiрнiше — гостя. Оце так! Я навiть присiдаю на краєчок лiжка. Це — «Три товаришi» Ремарка! Причому таке саме старе видання 64-го року, яке було й у нас удома. Ну хiба не жах! — я зовсiм одвик вiд рiдної кирилицi.