Ірен Роздобудько: Ранковий прибиральник

Пiсля кiмнати респектабельного пана я переходжу в сусiдню. У нiй iще зберiгся запах кави й легкий аромат жiночих сигарет «Vogue». У кошику для смiття — порожня пляшка з-пiд лiкеру «Моцарт» i обгортка вiд шоколадки. Тут теж, зрештою, чисто. У лазничцi розвiшено з десяток трусикiв-стрiнґiв, два купальники. На лiжку розкиданi лазернi диски — Хулiо Iґлесiас, Рамштайн, Мобi, Шакiра, англомовна Алсу. Вмiст косметички висипано на туалетний столик — очевидно, господарка квапилася. Ймовiрно, на екскурсiю. Сьогоднi групу англiйцiв везуть на Ґозо. Я єхидно посмiхаюсь, уявляючи, яку чергу до порома вони вистоять на сонцi, перш нiж їх вивалять на пляж у Меллiхе Бей. Пляжiв тут практично немає. Якщо хочеш, можеш купатися в готельному басейнi, а узбережжя скрiзь кам’янисте, з важким спуском. Щоправда, мене це не зупиняє. Навпаки, я люблю камiння й ненавиджу гладенькi пiщанi пляжi. У мене взагалi алергiя на все правильне. Правильно я буду лежати тiльки в трунi!

Напевно, це й зблизило нас iз Джейком Стейнбеком.

Джейк такий самий пофiгiст, як i я. Ми познайомилися на вулицi у Вашингтонi. Я щойно прилетiв з Едмонтона, й у моїх вухах iще дзенькав високий Сержiв голос: «Ти — повний кретин! Куди тебе несе? Через рiк ти будеш мати пристойний будинок. Чого ти ще хочеш? Чи ти думав, що тут не треба горбатiти?! Гадаєш, у Штатах на тебе дуже чекають?» Але я був заражений бацилою бродяжництва, таким собi комплексом Агасфера, i мене вже понесло. Одне слово, «вiтер волi вдарив йому в голову».

Америка ввiйшла в мене давно — як кiлька дiагнозiв п’ятнадцяти-двадцятилiтньої давнини: «джинси», «бiтли», «Селiнджер», а потiм так само швидко вивiтрилась услiд за мелодiєю «Наутiлуса» — «Гуд бай, Америко, о-о!» Я ще пам’ятав цю дивну тугу за краєм, де не був нiколи. Першого ж дня у Вашингтонi (тодi в мене ще були якiсь грошi, заробленi в телекомунiкацiйнiй компанiї) я засвiдчив своє перебування на континентi, купивши кiлька статуеток племенi майя китайського виробництва i зробивши характерний знiмок — навпочiпки на брукiвцi перед Вайт-хаузом. Мене здивувало скупчення народу в скверi перед резиденцiєю Президента — здається, мiтингували турки. Тут же, зовсiм не звертаючи уваги на «народнi хвилювання», iншi громадяни здiйснювали вечiрнiй моцiон i займалися вправами прямо на травичцi акуратно пiдстрижених газонiв. Мiж ними снували моторнi вивiрки дивного сiрого кольору, якi нагадували пацюкiв. Утiм, пацюки теж були, вони шарудiли в кущах бiля численних пам’ятникiв. Лiтня вгодована негритянка (пiзнiше я дiзнався, що обiзвати мурина негром — найбiльша образа, краще говорити «чорнi»), угледiвши мене, жалiбно заголосила, протягаючи до мене руку з картонною коробкою, в якiй задзвенiв дрiб’язок: «Сер, сер, плiз…» Не встиг я вчинити акт милосердя, кинувши їй кiлька центiв, як за пазухою в муринки задзвенiла мобiлка. Забувши про мене, вона вiдразу щось весело забелькотiла в слухавку.

Контрасти чатували на кожному кроцi: просторi вулицi з адмiнiстративними монументальними будинками (якi дуже нагадували будiвлi часiв сталiнiзму) й iдилiчнi приватнi котеджики за вишуканими низенькими парканами, порожнеча вулиць i безлiч готелiв, осяяних усiма кольорами веселки. Я зовсiм не уявляв, що буду тут робити, окрiм як здихати вiд туги, — аж доки на перетинi «стрiт» i «авеню» (номерiв не пам’ятаю) зупинився бiля вуличного саксофонiста. На мiй шалений подив, вiн грав джазову версiю хоралу Баха! Уперше ця рiч пролунала в серединi 60-х у виконаннi музиканта i кандидата якихось там наук Новосибiрського унiверситету Володимира Виттиха — у мене зберiгся батькiвський запис того скандального джазового концерту, i саксофоннi пасажi мiцно врiзалися в дитячу пам’ять.

Почути їх тут у виконаннi негра — це абсолютна фантасмагорiя… Я завмер, як укопаний. Звуки музики запахли гречаною кашею з молоком, батькiвським одеколоном «Шипр» i бузком, який буяв у нашому дворi. Негр, звичайно, грав по-своєму. I хорал так не в’язався з його червоною плетеною шапочкою, зеленим шарфом i широкими зашмульганими штанами.

— Звичайно, це не Дейв Брубек, але цiлком пристойно… — почув я голос поруч iз собою.

Бiля мурина стояло тiльки двоє роззяв — я i неохайний на вигляд хлопець, пошарпанiсть якого, втiм, при уважному розглядi коштувала вельми недешево. Я зиркнув на нього i зрозумiв, що вiн вирiшив продемонструвати свої знання саме передi мною.

— Дейв Брубек як джазовий пiанiст нiчого не вартий без саксофона Ван Крайтена, — нiби мiж iншим парирував я. — Голландцi взагалi великi фантазери…