Ірен Роздобудько - Ранковий прибиральник

Тиша в коридорi й у номерi западає така, що, здається, я потрапив у готель для мерцiв. Менi хочеться натиснути на кнопку пульта телевiзора.

Чи передихнути якусь хвилину в м’якому крiслi, задимiвши сигаретою пожильця з пачки, що лежить на столi. Закинути ноги на журнальний столик, заглянути в холодильник й поцупити звiдтiля банку пива, а якщо пощастить — то й чогось мiцнiшого… А ще бiльше менi хочеться (особливо пiсля завершення ненависної роботи) попiсяти в унiтаз люксових апартаментiв i… не злити пiсля себе воду. Ото був би фокус! Очевидно, що нiчого з вищеназваного я зробити не можу, бiльше того — я повинен бути «святим духом», ангелом чистоти й порядку, який незримо й безшумно пурхає з кiмнати в кiмнату, доброю феєю, що плодоносить милом, шампунем, кондицiонером для волосся, рулонами ароматизованого туалетного паперу i кремом для голiння чи для рук.

Моя робота закiнчується рано: десь о першiй пополуднi. До цього часу я мушу випаруватися з готелю — до наступного ранку. Що, власне, мене дуже влаштовує: я можу з’їздити на пляж у Меллiху, можу обiйти трiйко-четвiрко барiв, переходячи з мiста в мiсто пiшки, або ж, узявши за пару лiр таксi, вирушити у Валлетту. Або просто полежати в своїй кiмнатi, попльовуючи в стелю. I це навiть краще, тому що за весь час, що я тут, уже не раз обiйшов i об’їхав острiв уздовж i впоперек. I вже втратив дилетантську туристську цiкавiсть. Мене цiлком влаштовує ця маленька країна, що складається з шести островiв, обжитими з яких є тiльки три — Мальта, Ґозо (чи Ґоцо, як вимовляють мiсцевi) й Комiно. На iнших — Комiнотто, Фiлфа й островi Святого Павла можна хiба що посмажити яйця прямо на голому камiннi.

У першi мiсяцi перебування тут у мене ще були сили вештатися по мегалiтичних храмах — вони вабили до себе, як магнiт (видно, позначилося моє давнє, ще дитяче захоплення допотопними цивiлiзацiями). Навiть iсторiї про пiратiв i мальтiйських лицарiв не захоплювали так, як цi дивнi будiвлi, древнiшi вiд єгипетських пiрамiд на кiлька столiть. Майже щодня я брав таксi й методично об’їжджав храми, що не страждають, утiм, вiд архiтектурної розмаїтостi. На малюсiнькiй кам’янистiй територiї країни цих загадкових об’єктiв — понад двадцять, усi вони мають форму трилисника i складенi з гiгантських плит, iдеально пiдiгнаних одна до одної. Призначення цих об’єктiв не розгадано дотепер, та й прадавнi будiвничi пощезли з цiєї землi безвiсти. Крiм двох «нетр», у яких вони жили всiм гуртом, — не знайдено й найменшого натяку на те, що вони займалися чимось iншим поза фанатичним будiвництвом. Я маю власну гiпотезу: по завершеннi певної мiсiї їх забрали чужопланетнi брати. Хоча на Мальтi вважають, що їх винищила невiдома хвороба чи просто змила велетенська хвиля. Хоч би як там було, храми справляють дивне враження… Пiсля блукання ними я навiть вибрав улюблений — Мнайдра, що за двадцять хвилин їзди вiд Зуґрiї й хвилину ходу вiд iще одного, майже такого ж неолiтичного гiганта — Хаґат Iна. Це достеменно чаклунське мiсце, що офiцiйно вважається «енергетичним центром свiту». Сюди з усiх кiнцiв Землi з’їжджаються маги, йоги, екстрасенси й iнша нечестива братiя. Я потрапив сюди на другий тиждень свого перебування на Мальтi i щиро повiрив, що зможу пiдзарядитись якоюсь енергiєю, навiть проконсультувався з цього приводу з мiсiс О’Тулл.

Я виїхав у Мнайдру рано-вранцi й не застав там жодного туриста (щоправда, тут практично нiколи не буває штовханини, як, скажiмо, у Луксорi чи нiльськiй «Долинi мертвих»). Я сiв у центрi трилисника й заплющив очi. Тиша стояла така, наче перебуваєш у серцевинi сонячної кулi. За кiлька хвилин моє тiло немов набуло округлостi, втратило контури й нагрiлося зсередини. Я був упевнений, що просидiв усього кiлька хвилин, але коли глянув на годинник, на свiй подив виявив, що час наближається до полудня, а довкола мене вже блукають туристи… Чи була в тому магiя, не знаю. Може, i справдi час у цьому мiсцi зупиняється.

Пiзнiше я спускався в Гiпогей — такий самий храм, тiльки видовбаний у камiннi на сотнi метрiв углиб. Хтось невiдомий столiттями вгризався в острiв, аж тодi створив триярусний пiдземний лабiринт, у якому навiть кров холоне в жилах — так там зимно. Поки в мене не було роботи, я цiлими днями тiльки те й робив, що будував свої здогади з приводу побаченого, i навiть погано спав ночами, тому що менi снилися цi люди — фанатики або генiї. Чи любили вони? Чи боялися смертi? Чого хотiли?

Мiсцевi жителi, мої сусiди, з якими я iнодi зустрiчався в пабi й перекидався незначущими фразами, були байдужiшi до всiх цих загадок. I якщо зiницi їхнi й загорялися, то лише при згадцi про золотого сокола… Першим цю iсторiю оповiв менi Аль Венетто — господар пабу, в якому я став завсiдником iз першого ж дня перебування на Мальтi. У його версiї легенда звучала приблизно так. Коли 1530 року лицарi-iоаннiти, блукальцi й вигнанцi, одержали притулок на Мальтi з рук iспанського короля Карла I, платою за цю кам’янисту дiлянку, закинуту в Середземномор’я, той призначив одного мисливського сокола, якого лицарi повиннi були надсилати йому щороку. Впiймати й вишколити такого птаха на тi часи було справою вельми складною. До того ж, острiв лицарям не сподобався — тодi це взагалi була непривiтна скеля в морi без жодної рослини й пристойного житла. Але згодом iоаннiти, вони ж — лицарi Мальтiйського Ордену, освоїлися, навчилися давати раду стихiї, набудували мiст-фортець i так полюбили свою нову батькiвщину, що надiслали королю справдi лицарський подарунок: золотого сокола iз дiамантовими очима, iнкрустованого смарагдами, рубiнами й топазами. По дорозi в Iспанiю на корабель напали пiрати, потопили його, i золотий сокiл зник. Це сталося неподалiк вiд берегiв Мальти, тому багато тутешнiх мешканцiв дотепер уважають, що варто тiльки винайняти катер i водолазiв, як затонула коштовнiсть буде в їхнiх руках.