Михайло Бриних - Хліб із хрящами

Не обригавши мій респіратор протягом хвилинного перебування над чорним квадратом, я вирішив, що вступити у власні риглі — це навіть весело, і став на першу сходинку, якій найбільше перепало. Про можливість прослизнутися на власних риглях я теж не забував ані на мить. Це як у сценах пограбування банку, коли один бандит, наставивши зброю на касира, кричить іншому гангстеру: "Тримай їх усіх на мушці!"; і той бідака намагається "тримати всіх", внаслідок чого водить своїм кольтом, як дикий експресіоніст у творчому припадку. Я приблизно так і спускався, намагаючись "тримати їх усіх": пам'ятати про риглі на сходах, про ліхтар у правій руці, про ганчірку з соляркою на власній пиці, про труп на підлозі.

Білий кріль має бути саме тут, у підвалі. Вони ж не могли збрехати. Якщо вже все відбувається аж так неправильно, доводиться вірити в найабсурдніші речі; тут не залишилося нічого, крім правди, бо брехня не виживає в таких умовах, — вона любить затишок і комфорт.

Приблизно такі ж відчуття навідали мене багато років тому, коли я заблукав у лісі. В сутінках, із зірваним від кількагодинного крику горлом. Тоді теж не було нічого, крім правди. Й мох на деревах ріс лише з північного боку, і сонце сідало на заході, — й мені навіть цього було забагато. Забагато правди, щоб нею скористатися. Тоді я не витримав, я здався. Просто сів під першим-ліпшим деревом і повідомив собі, що монеток для нової гри більше немає. І вирішив чекати, поки вони з'являться. Найсмішніше, що таки дочекався. Відтоді у всіх ситуаціях, які вимагають щонайменшої рішучості, я чекаю на щось. Чекаю, що в кишені — після всіх марних пошуків — таки знайдеться ще одна монетка, ще один шанс. Але час спливає, а монетка не з'являється.

Весь твій ліміт щастя, всі твої виграні джекпоти, всі влучні постріли в десятку залишились там, у дитячому лісі. Так, тепер треба повторити цю фразу ще десяток разів. І тоді щось клацне, як автоматичний запобіжник на лічильнику. Й очікування перегорить в одну мить, залишивши мене наодинці з кроком навмання. Будь-яким кроком у будь-якому напрямку.

Хоча тоді, в дитячому лісі, мені не хотілося й чути про випадковість, про щасливий збіг обставин, про дивовижний порятунок.

Чому я згадую про це все зараз, коли трупи за вікном не встигають замерзати? Власне, всі ці люди й померти як слід не змогли. Не встигли.

Електропостачання вирубили. І вже не так важливо — хто. Тим більше, мене це не стосується: дизель — цей визначний винахід людства — грає за мою команду. Всім іншим людям не так пощастило. Тим, хто ще здатний на щось сподіватися. Без світла в них, напевно, взагалі немає шансів. У темряві всі шанси стають менші, зіщулюються й врешті-решт зникають. А ремонтна бригада навряд чи мчить сюди на допомогу. Сюди взагалі ніхто не мчить на допомогу. Навіть безстрашні Чіп і Дейл, бляха, сидять у своїх дуплах.

Час і можливості спливають, і геть незрозуміло, як до цього ставитись.

Останній щабель, я вже внизу. Поки що на підлогу краще не дивитися. Краще дивитися на стіни. Там до біса всіляких поличок і стелажів із найрізноманітнішим причандаллям. Можливо, він, цей обдовбаний ді-джей, таки готувався до війни. Чи до чогось такого, не менш грандіозного. Це якщо оцінювати за звичними мірками, користуватися звичними уявленнями про те, які саме можуть трапитися неприємності в спокійному селі. В раю із садками та млинами. Й карасями у ставках.

Але людина нічого до пуття не може передбачити, й ці от стелажі з поличками — найкраще тому свідчення.

Навряд чи цього разу мені пощастить більше. Навряд чи десь у темному кутку мені всміхнеться відлуння останньої війни.

А втім, цей невеличкий арсенал випромінює більше спокою, ніж сам лише міцний засув на дверях. На дверях, які доведеться рано чи пізно відчинити. Сокира, мисливська рушниця і одна коробка набоїв, два ножі, мачете, подароване колись власнику цього гаража на день народження як сувенір. Лезо можна було б вигострити краще, і якесь воно занадто гнучке. Ну, мачете вигадали не для того, щоб рубати людей, навіть якщо вони мертві. Ножі теж навряд чи згодяться. Рушниця? Якщо гахнути з двох кроків у довбешку — це може допомогти. Й сокира, так, безперечно. Як останній шанс і аргумент.

Але до всього цього ще треба добратися. Все воно там, біля протилежної стіни. До неї — якихось шість-сім кроків. Але для того, щоб здолати цю відстань, доведеться подивитись униз, на підлогу. Щоб не вступити. Не прослизнутись. Не гепнутись. Упасти на ці залишки, та ще й зламати ногу, — от яка перспектива змусить мене опустити погляд, подивитись на підлогу.