Стефені Маєр - Сутінки

Я не спала, коли ми проминули вузький гірський перевал і призахідне сонце пофарбувало начервоно черепицеві дахи Сонячної Долини. У мене не залишилося сил здивуватися, що ми проїхали за день відстань трьохденної мандрівки. Я бездумно втупилася в широкий рівний простір, що лежав перед очима. Фенікс — пальми, присмак креозоту в повітрі, вигадливі лінії перехрещених швидкісних автострад, зелені галявинки гольф-кортів та бірюзові цятки басейнів — вкритий був тоненькою габою смогу в оточенні маленьких скелястих пагорбів, недостатньо високих, щоб зватися горами.

Тіні від пальм косими рисками перекреслювали автостраду — чіткіші, різкіші, ніж у спогадах, все одно недосить темні. У їхній тіні не сховатися. Залита сонцем відкрита автострада мала приємний вигляд. Але я не відчувала полегшення, радості від повернення додому.

— Як нам дістатися до аеропорту, Белло? — запитав Джаспер, я стрепенулася, хоча промовив це він м’яко та спокійно. То був перший звук, за винятком вуркотіння двигуна, що перервав мовчанку завдовжки у ніч.

— Їдь по I-10, — механічно відповіла я, — ми проїдемо просто повз нього.

Мозок повільно продирався крізь туман сонного затьмарення.

— Ми кудись полетимо? — запитала я в Аліси.

— Ні, та краще оселитися неподалік, про всяк випадок.

Я пам’ятаю, як ми заїхали на кільце навколо аеропорту «Скай Гарбор Інтернешнл», а от як з’їхали з нього — ні. Гадаю, тоді я, напевно, й заснула.

Втім, тепер, коли я перебирала спогади, у мене з’явилося щось на кшталт нечіткої картинки того, як я виходжу з авта: сонце щойно заховалося за горизонтом, моя рука висить на плечі Аліси, її долоня міцно тримає мене за талію, тягнучи вперед; я перечіплюючись бреду крізь теплу суху напівтемряву…

Кімнати я не пам’ятала.

Я поглянула на електронний годинник на маленькій тумбочці біля ліжка. Червоні цифри запевняли, що зараз третя година, не вказуючи — дня чи ночі. Жоден промінь світла не проникав крізь товсті гардини, проте у кімнаті було аж забагато світла завдяки увімкненим лампам. Я підвелася — тіло не слухалося — й пошкандибала до вікна, щоб розсунути штори.

Надворі було темно. Отже, зараз третя ночі. Вікна виходять на безлюдну частину автостради і новий гараж аеропорту. Здатність точно вирахувати час та місце трішки заспокоїла мене.

Я подивилася на себе. На мені досі був одяг Есме, в якому я почувалася дуже незручно. Я обвела очима кімнату й зраділа, локалізувавши бобрикову сумку зверху на невисокій шафці.

Я саме збиралася відшукати новий одяг, коли легенький стукіт у двері змусив мене підстрибнути.

— Можна зайти? — запитала Аліса. Я глибоко вдихнула.

— Звісно. Вона ступила в кімнату, уважно поглянула мене.

— Я бачу, ти не виспалася, — сказала вона. Я тільки похитала головою.

Вона мовчки попливла до вікна, наглухо завісила штори, потім повернулася до мене.

— Нам доведеться не виходити надвір, — сказала вона.

— Гаразд, — голос у мене був хрипкий, ламався.

— Хочеш пити? — запитала Аліса. Я знизала плечима.

— Я в нормі. А ти?

— Під контролем, — посміхнулася вона. — Я замовила для тебе їжу, вона у вітальні. Едвард нагадав мені, що ти їси частіше, ніж ми.

Я миттю насторожилася.

— Він дзвонив?

— Ні, — сказала вона і побачила, як спохмурніло моє обличчя. — Нагадав до того, як ми поїхали.

Вона обережно взяла мене за руку і повела крізь двері у вітальню нашого багатокімнатного номера. Я чула негучне гудіння голосів, що долинало з телевізора. Джаспер нерухомо сидів за столом у кутку, байдуже витріщившись на новини на екрані.

Я вмостилася на підлозі біля журнального столика, де на мене чекала таця з їжею, і почала дзьобати її маленькими шматочками, не звертаючи уваги, що ковтаю.

Аліса видерлася на бильце дивана і, як Джаспер, уп’ялася відсутнім поглядом у телевізор.

Я їла повільно, не зводячи з неї очей, час від часу швидко зиркаючи на Джаспера. До мене почало доходити, що вони занадто нерухомі. Жодного разу не відірвалися від екрана, хоча зараз крутять рекламу. Я відштовхнула тацю, у животі раптом занило. Аліса поглянула на мене.

— Алісо, що не так? — запитала я.

— Все так.

Широко розплющені чесні очі… яким я не вірю.

— Зараз ми що робимо?

— Чекаємо на дзвінок Карлайла.

— А він уже мав би подзвонити?

Я зрозуміла, що вгадала. Аліса стрельнула очима від мене до телефону, що лежав на шкіряній сумочці, й назад.

— Що це означає? — мій голос затремтів, я боролася з собою, щоб опанувати його. — Те, що він досі не подзвонив?