Стефені Маєр - Сутінки

Ми кулею влетіли у велику білу кімнату, Едвард та Аліса обабіч нас. Вся родина була там, вони скочили на ноги, почувши наше наближення. Посередині стояв Лоран. Коли Еммет ставив мене поруч з Едвардом, я почула, як у глибині Лоранової горлянки загриміло неголосне гарчання.

— Джеймс іде по нашому сліду, — оголосив Едвард, злісно витріщаючись на Лорана.

Обличчя Лорана спохмурніло.

— Цього я й боявся.

Аліса протанцювала до Джаспера і прошепотіла йому щось на вухо; її губи тремтіли зі швидкістю безсловесної розмови. Вони вдвох помчали сходами нагору. Розалія прослідкувала за ними, потім швидко перемістилася до Еммета. У прегарних очах читалася напруга і — коли вони мимоволі стріляли у мій бік — лють.

— Що він робитиме? — холодно запитав Лорана Карлайл.

— Мені шкода, — відповів той. — Коли ваш хлопець став на захист дівчини, я підозрював, що це Джеймса тільки заведе.

— Ти можеш його зупинити? Лоран похитав головою.

— Ніщо не зупинить Джеймса, коли вже він вийшов на полювання.

— Ми його зупинимо, — пообіцяв Еммет. Зміст фрази не викликав жодних сумнівів.

— Ви не зможете його вбити. За триста років я не зустрічав нікого подібного. Він — ідеальна машина смерті. Тому я приєднався до його клану.

Його клан, подумала я, звісно ж. Шоу на галявині, у якому Лоран зображав ватажка, — вистава, не більше.

Лоран похитав головою. Спантеличено поглянув на мене, на Карлайла.

— Ви впевнені, що вона того варта?

Розлючене Едвардове ревіння заповнило кімнату; Лоран зіщулився і відхилився.

Карлайл похмуро подивився на нього.

— Боюся, ти маєш зробити вибір.

Лоран зрозумів. На мить нерішуче зам’явся. Його очі вивчили кожне обличчя, пройшлися по яскравій кімнаті.

— Мене заінтригував ваш спосіб життя. Але я не вплутуватимусь у цю справу. Я не вважаю ворогом жодного з вас, та не піду проти Джеймса. Гадаю, я вирушу на північ — до клану Деналі, — він завагався. — Не недооцінюйте Джеймса. У нього неймовірно гострий розум та неперевершені чуття. Він почувається серед людей так комфортно, як, здається, і ви, він не піде на вас напролом. Мені шкода через кашу, що тут заварилася. Насправді шкода, — він схилив голову, але я побачила, як він блискавично метнув на мене спантеличений погляд.

— Іди з миром, — церемонно відповів Карлайл.

Лоран іще раз повагом оглянув кімнату і поспіхом вийшов за двері.

Тиша не протрималася й секунди.

— Де він? — подивився на Едварда Карлайл.

Есме не гаяла часу; її рука доторкнулася до непомітної панелі на стіні, велетенські металеві віконниці почали зі скрипом затуляти скляну стіну. Я ковтнула слину.

— Близько трьох миль, на тому боці річки; він кружляє, щоб зустрітися з жінкою.

— Наш план?

— Ми відвернемо його увагу, а тим часом Джаспер та Аліса відвезуть Беллу на південь.

— Потім? Едвард заговорив невблаганним тоном.

— Тільки-но Белла буде в безпеці, ми влаштуємо на нього полювання.

— Гадаю, у нас немає вибору, — погодився Карлайл зі зловісним виразом обличчя.

Едвард повернувся до Розалії.

— Веди її нагору й обміняйтеся одягом, — наказав він. Вона розлючено поглянула на нього, не вірячи власним вухам.

— З якого дива? — прошипіла вона. — Хто вона мені? Хіба що загроза — небезпека, яку ти вирішив звалити на наші голови!

Її отруйний голос змусив мене сіпнутися назад.

— Розо… — промимрив Еммет, поклавши їй руку на плече. Вона її скинула.

Я уважно спостерігала за Едвардом, знаючи його характер і хвилюючись через можливу реакцію.

Він здивував мене. Відвернувся від Розалії, наче вона не сказала нічого, ніби її взагалі не існувало на світі.

— Есме? — спокійно покликав він.

— Звичайно, — пробурмотіла та.

Не встигла я й оком кліпнути, як Есме була поруч, легко підхопила мене на руки й опинилася згори на сходах, перш ніж я змогла вдихнути від шоку.

— Що ми робимо? — прошепотіла я, коли вона поставила мене на ноги в темній кімнаті десь на другому поверсі.

— Намагаємося перебити запах. Надовго це не спрацює, але може допомогти вивезти тебе.

Я чула як падає на підлогу її одяг.

— Не думаю, що розмір підійде… — завагалась я, та її руки вже рвучко стягували через голову з мене сорочку. Я швидко зняла джинси. Вона дала мені щось, на дотик схоже на блузку. Я відчайдушно намагалася просунути руки у правильні отвори. Щойно я впоралася з цим, вона вручила мені свої широкі штани. Я миттю натягнула їх, та не могла звільнити ступні, холоші були задовгі. Вона спритно закотила холоші, щоб я могла стати на ноги. Неймовірно, вона вже у моєму одязі, тягне мене до східців, де на нас чекає Аліса з маленькою шкіряною сумочкою в руці. Вдвох вони хапають мене за лікті й миттю напівзносять униз.