Стефені Маєр - Сутінки

Виявилося, що за час нашої відсутності внизу все було зроблено. Едвард з Емметом готові були їхати, у Еммета на плечі висів важкий на вигляд рюкзак. Карлайл віддав Есме щось маленьке, тоді повернувся і дав таку ж річ Алісі — це був крихітний сріблястий мобільний.

— Есме та Розалія візьмуть твій пікап, Белло, — сказав Карлайл, проходячи повз мене. Я кивнула, обережно поглянувши на Розалію. Вона сердито дивилася на Карлайла з ображеним виразом обличчя.

— Аліса, Джаспер — беріть «Мерседес». На півдні вам знадобиться надійний прихисток від сонця.

Вони також кивнули.

— Ми беремо джип.

Я здивувалась, зрозумівши, що Карлайл збирається їхати з Едвардом. Раптом жах ножем ударив у серце, я усвідомила, що вони полюватимуть на Джеймса.

— Алісо, — запитав Карлайл, — вони проковтнуть наживку?

Ніхто не зводив погляду з Аліси, коли вона заплющила очі та завмерла до неправдоподібності нерухомо. Нарешті її очі розплющилися.

— Джеймс піде за вами. Жінка переслідуватиме пікап. Після цього ми зможемо поїхати, — впевнено сказала вона.

— Ходімо, — рушив Карлайл у напрямку кухні.

Та Едвард тої миті опинився біля мене. Схопив у залізні обійми й до болю сильно притиснув до себе. Схоже, він забув про родину, що спостерігала за нами, коли наблизив моє обличчя до свого, відриваючи мої ноги від підлоги. На коротку мить тверді крижані губи притулилися до моїх. Потім відірвалися. Він опустив мене, не забираючи рук від обличчя, — погляд сяючих очей спопеляв мене.

Коли Едвард відвернувся, його очі стали порожніми, навдивовижу застиглими.

Він зник.

Ми стояли, Каллени уникали дивитися на мене, по моїх щоках беззвучно котилися сльози.

Тиша затягнулася, потім у руці в Есме завібрував телефон. Мить — і він злетів до вуха.

— Зараз, — сказала вона. Розалія велично випливла з дверей, навіть не глянувши на мене, Есме погладила мене по щоці, проходячи повз.

— Бережи себе, — її шепіт завис у повітрі, коли вони вислизнули з дверей. Я почула, як загримів і завмер удалині двигун пікапа.

Джаспер та Аліса чекали. Здається, телефон Аліси опинився біля вуха до того, як загудів.

— Едвард каже, що жінка переслідує Есме. Я вижену авто, — розтанула вона в темряві, точнісінько як Едвард. Ми з Джаспером поглянули одне на одного. Він стояв на пристойній відстані від мене… обережний.

— Ти не права, — тихо сказав він.

— Що? — хапнула я ротом повітря.

— Я відчуваю, як саме почуваєшся зараз ти, — але насправді ти того варта !

— Не варта, — промимрила я. — Якщо з ними щось трапиться, це буде марна жертва.

— Ти не права, — повторив Джаспер, ласкаво усміхаючись до мене.

Я нічого не почула, та Аліса вже матеріалізувалася з дверей і підійшла до мене з простягненими руками.

— Можна? — запитала вона.

— Ти перша, хто питає дозволу, — криво посміхнулась я.

Вона підняла мене тендітними руками легко, як Еммет, затуляючи, захищаючи; ми вилетіли з дверей, залишивши позаду яскраве світло.

Коли я прокинулася, у голові була повна каша. Думки плуталися, досі борсаючись у шматках снів та кошмарів; щоб зрозуміти, де я, знадобилося більше часу, ніж зазвичай. Кімната була занадто невиразна — готельний номер, без варіантів. Лампи поруч із ліжками, прикручені до столів ґатунку «віддам задаром». Як і довгі штори, з тої ж тканини, що й покривала на ліжках, та фотокопії відомих акварелей на стінах.

Я спробувала пригадати, як дісталася сюди, але спершу зазнала невдачі.

Я пам’ятала блискучу чорну машину з темнішими, ніж у лімузинах, вікнами. Двигун працював майже беззвучно, хоча ми мчали чорними трасами на вдвічі більшій за дозволену швидкості.

Я пам’ятала, як сиділа поруч з Алісою на темному шкіряному сидінні. Як у певну мить довгої ночі моя голова схилилася на її гранітну шию. Схоже, моя близькість зовсім її не турбувала; дивовижно, але доторк твердої холодної шкіри подіяв на мене заспокійливо. Алісина тоненька бавовняна блузка спереду промокла й захолола від сліз, що потоком лилися з моїх очей, доки ті, почервонілі й запалені, геть не спорожніли.

Сон утікав від мене; очі боліли та залишалися напружено розплющеними, навіть коли ніч зрештою закінчилася і над невисокою горою десь у Каліфорнії забринів світанок. Сіре світло, що линуло з безхмарного неба, різало очі, та я не заплющувала їх, бо тоді під повіками, наче кадри з діафільму, занадто яскраво спалахували нестерпні картинки. Обличчя Чарлі, розбите відчаєм… звірячий рик Едварда, його вишкірені зуби… ображений погляд Розалії… гострий і уважний — мисливця… застиглий вираз Едвардових очей потому, як він востаннє поцілував мене… Я не можу дивитися на них. Тому я щодуху боролася з утомою, а сонце підіймалося дедалі вище.