Говард Філіпс Лавкрафт - Тінь над Інсмутом

Коли перед моїми очима знову постала панорама моря, цього разу вже праворуч від мене, я хотів було змусити себе взагалі не дивитися туди й усе ж не зміг втриматися, хоча це і був швидкоплинний і загалом косий погляд, оскільки я, як і раніше, продовжував чалапати в напрямку рятівної тіні, що маячила попереду. Всупереч моїм невиразним очікуванням, я не помітив на морі особливо зловісних змін. Єдине, що могло привернути мою увагу, – це невелика шлюпка з веслами, яка прямувала в бік пустельних причалів, – в ній я розрізнив якийсь громіздкий, укритий брезентом предмет. Хоча відстань була чималою, й я не міг розгледіти подробиць, мені здалося, що на веслах сиділи якісь індивіди з особливо неприємною зовнішністю. Я також устиг розрізнити постаті кількох плавців, тоді як на віддаленому чорному рифі мерехтіло якесь слабке, але цілком стійке сяйво, а не ті вогники, які мені довелося спостерігати раніше, причому барва у цієї блідої заграви була якоюсь незвичайною, хоча я і не зміг визначити, якою саме. Поверх похилих дахів далеко попереду і трохи правіше височів купол «Джілмен-гаузу», хоча цього разу він уже був охоплений майже суцільною пітьмою. Сморід риби, який на кілька хвилин, здавалося, розсіявся від легкого подиху рятівного та милосердного вітерцю, знову задурманив мене.

Не встиг я ще до кінця пройти вулицю, як почув відлуння кроків чергового гурту, що наближався по Вашинґтон-стрит із північного боку. Як тільки він досяг широкого відкритого простору, звідки я вперше помітив морські силуети, що настільки стривожили мене, стало ясно, що нас розділяє лише один квартал. І мимоволі жахнувся, побачивши демонічно аномальні обличчя цих істот і якусь собачу, явно нелюдську, згорблену ходу. Одне з них пересувалося просто по-мавпячому, час від часу торкаючись довгими руками землі, тоді як інше – в тому дивному вбранні та тіарі – взагалі не стільки йшло, скільки стрибало. Лише тоді я збагнув, що це був той самий гурт, який я бачив у дворику «Джілмен-гаузу», і він, судячи з усього, переслідував мене найзапекліше. Коли кілька осіб поглянули в мій бік, я мало в штани не наклав від страху, проте все ж якось змусив себе тягнутися вперед все тією ж нібито звичною мені ходою-човганням. І тепер я не міг сказати, помітили вони мене чи ні. Якщо так – отже, мій виверт спрацював, і вони нічого не запідозрили, оскільки пройшли колишнім курсом і перетнули відкритий простір, весь час продовжуючи квакати, булькати гидотно-гортанними звуками, в яких я не міг розібрати жодного людського слова. Знову опинившись у тіні, я підтюпцем промайнув кілька похилих, розвалених будинків, намагаючись якомога швидше розчинитися в нічній темряві, що оточувала мене. Перейшовши на протилежний бік вулиці, я на найближчому розі звернув на Бейтс-стрит і почвалав далі, як і раніше тримаючись ближче до будинків. Мені знову зустрілися дві споруди, в яких можна було розрізнити ознаки життя, а на горішньому поверсі я навіть помітив проблиски слабкого світла. Проте і цього разу все минулося без якихось ускладнень. Звернувши на Адамс-стрит, я відчув себе в більшій безпеці, але пережив справжній шок, коли з найближчого дверного отвору мало не перед моїм носом на вулицю вислизнув якийсь чоловік. Він, правда, виявився п’яний до знемоги, тому я без особливих зусиль досяг приміщень складів на Бенк-стрит.

Жодної живої душі не можна було помітити на цій мертвій вулиці, що тяглася вздовж гирла річки, а шум падаючої води повністю заглушав мої кроки. До залізничної станції шлях був неблизький, і цегляні гори приміщень складів чомусь здавалися мені зараз навіть небезпечнішими за фасади житлових будинків. Нарешті я побачив давню склепінчасту будову станції (точніше, те, що від неї залишилося) і попрямував безпосередньо до шляхів, які починалися біля її далекого кінця.

Рейки ґрунтовно проіржавіли, проте справляли враження ще цілих, та майже половина шпал також перебувала у задовільному стані. Йти, а тим більше бігти по такому покриттю було вкрай важко, проте я старався з усіх сил і загалом розвинув чималу швидкість. Якийсь час шлях пролягав уздовж гирла річки, проте незабаром я досяг довгого критого моста, що проходив над запаморочливою прірвою. Залежно від теперішнього стану моста мені треба було визначити маршрут подальшого пересування. Якщо людина все ж у змозі пройти по ньому, я так і зроблю; якщо ж ні – доведеться знову блукати вулицями в пошуках найближчої і хоча б відносно безпечної переправи.