Говард Філіпс Лавкрафт - Тінь над Інсмутом

У цю саму мить із розчахнутих дверей «Джілмен-гаузу» вивалилася чимала юрба, що складалася з вельми сумнівних на вигляд істот – у темряві гойдалися запалені ліхтарі, а повітря оголошувалося низькими, хрипкими вигуками, в яких не було нічого навіть приблизно схожого на англійську мову. Рухалися вони, треба сказати, вельми нерішуче, і, як я незабаром, на власне полегшення, виявив – абсолютно не уявляли собі, куди я міг подітися. І все ж мене знову охопив справжнісінький жах при вигляді цих практично нерозпізнаних в деталях вкрай відразливих істот, але однаково зсутулених, які човгали ногами. Найгірше було те, що в одному з них я упізнав постать, одягнену в уже знайомі мені дивні шати і з тіарою на голові…

Коли натовп став розтікатися по внутрішньому дворику, я відчув новий напад страху. А раптом мені так і не вдасться знайти в цій будівлі вихід на вулицю? Запах риби зводив мене з розуму, й я став серйозно остерігатися, щоб від усього цього смороду не звалитися непритомним. Навпомацки пробираючись у напрямку вулиці, я відчинив двері до холу і зайшов до порожньої кімнати, віконні прорізи якої були затулені віконницями, хоча рам на самих вікнах не було. У лічені секунди я вибрався назовні, після чого ретельно й обережно повернув стулки в попереднє положення.

Отже, я опинився на Вашинґгон-стрит і першої миті не побачив на ній якоїсь живої душі і жодного вогника, якщо не брати до уваги диска місяця, що білів над головою. Водночас я явно розрізняв хрипкі голоси, які долинали з кількох боків, відлуння кроків і якесь дивне ляскання, що аж ніяк не було схоже на людські кроки. Мені не можна було втрачати навіть секунди. Я чітко уявляв собі напрямок подальшого просування і дуже зрадів, що ліхтарі на стовпах не світилися (а це доволі часто спостерігалося ночами в небагатих провінційних містечках). Деякі звуки долинали звідкілясь із півдня, хоча я мав твердий намір просуватися саме в цьому напрямку. Крім цього, я знав, що на моєму шляху трапиться чимало порожніх будинків, у відчинені двері яких я завжди зможу прошмигнути, рятуючись від можливих переслідувачів.

Ішов я швидко, м’яко ступаючи та намагаючись триматися ближче до напівзруйнованих каркасів будинків. Втративши під час поспішного спуску з вікна готелю свого капелюха і цілком розпатланий, я, навіть при зустрічі з випадковим перехожим, мав чимало шансів залишитися невпізнаним. На Бейтс-стрит я шугонув було в сяючий вестибюль одного з будинків, але, натрапивши там на дві незграбні постаті, тут же знову опинився на вулиці та почав наближатися до якогось перехрестя. У цій дільниці я ще не встиг побувати, але на мапі молодого бакалійника вона була позначена як доволі небезпечна, тим більше, що в світлі місяця я був тут, як на долоні. Я не став намагатися обійти це місце стороною, оскільки будь-які обхідні шляхи загрожували втратою дорогого часу, а також перспективою опинитися на ще освітленішому місці. Найрозумнішим було просто і відкрито перетнути його, що я і зробив, намагаючись максимально імітувати човгання корінних мешканців Інсмута та благаючи Господа лише про те, щоб на шляху не виявилося жодного їхнього живого представника, принаймні з числа моїх гонителів.

Я не мав ні найменшого уявлення про те, наскільки великими були масштаби дій і чисельність моїх переслідувачів, так само, як і те, яку мету, крім мого піймання, вони при цьому переслідували. У місті вже позначалися перші невиразні ознаки якоїсь активності, однак я розраховував на те, що чутки про мою втечу з готелю ще не встигли отримати широкого поширення. Я вже знав, що достатньо скоро мені доведеться звернути на якусь іншу вуличку, яка б вела в тому ж напрямку, оскільки допетрав, що той натовп, який навідався за мною до готелю, буде, як і раніше, намагатися мене знайти. До того ж я, либонь, добряче наслідив у тому старому будинку, відтак можна було встановити, яким чином я вибрався на вулицю.

Відкритий простір, як я і припускав, виявився добре освітленим, і в його центрі я побачив залишки якоїсь оточеної залізною огорожею клумби. На щастя, поблизу мене нікого не було, хоча з боку міської площі продовжував долітати дивний і все наростаючий чи то гул, чи то гуркіт. Сусідня Сауз-стрит виявилася дуже широкою і трохи під ухил вела безпосередньо до берегової лінії, звідти відкривалася достатньо велика панорама морської гладі, і я щиро сподівався, що звідти ніхто не спостерігає за тим, як я перетинаю яскраво освітлене місячним сяйвом місце.