Говард Філіпс Лавкрафт - Тінь над Інсмутом

Пересунувши меблі та кинувшись до вікна, я почув гомін, що рушив коридором у напрямку північної від мене кімнати, який ще більше стривожив мене. Й одночасно я зауважив, що звуки ударів із південного боку стихли. Стало ясно, що основна частина моїх супротивників вирішила сконцентрувати зусилля на доволі кволій і неміцній сполучній перегородці, зламавши яку, вони отримали б доступ безпосередньо до мене. Місячне сяйво за вікном достатньо яскраво освітлювало лінію будинків, і, мигцем глипнувши на них, я збагнув, що похила й якась слизька поверхня дахів, на один із яких я планував приземлитися, робила мій стрибок вельми ризикованим вчинком. Зваживши складні обставини, я зупинив свій вибір на тому вікні, яке розташовувалося південніше, і намірявся спуститися на внутрішній схил даху, після чого доповзти до найближчого слухового вікна. Звісно, я усвідомлював, що, навіть опинившись усередині однієї зі старих цегляних споруд, мені все одно не уникнути переслідування. Й усе ж я сподівався на успіх, маючи намір загубитися в незліченних зяючих дверних отворах будинків і затемнених внутрішніх двориках, після чого, врешті-решт, дістатися Вашинґгон-стрит і вислизнути з міста у південному напрямку.

Удари по північних сполучних дверях супроводжувалися жахливим гуркотом, і я побачив, що тонка дерев’яна панель почала тріскатися. Без сумніву, переслідувачі роздобули та притарабанили якийсь масивний предмет і стали діяти ним, як тараном. Як не дивно, підпора з ліжка наразі трималася, тож у мене з’явилася можливість випробувати свій шанс на порятунок.

Лише підійшовши до вікна впритул, я виявив, що воно має важкі оксамитові фіранки, що чіпляються за жердину вшитими в них бронзовими кільцями, і що віконниці із зовнішнього боку забезпечені масивною засувкою, яка виступає назовні. Прагнучи максимально убезпечитися перед обличчям майбутнього достатньо небезпечного стрибка, я різко смикнув за фіранки, і вони, а разом із ними і сама жердина, звалилися на підлогу; після цього я зачепив два кільця за виступ засувки та викинув тканину назовні. Важкі складки опустилися на прилеглий дах, після чого я переконався, що і кільця, і жердина цілком витримають вагу мого тіла. Таким чином, чіпляючись за фіранки, як за таку собі імпровізовану мотузяну драбину, я став спускатися донизу, залишаючи позаду огидний і сповнений усілякої мерзоти заклад, який називали «Джілмен-гаузом».

Сяк-так ступивши на розхитані пластини шиферу похилого даху, я шпарко, навіть жодного разу не послизнувшись, досяг найближчого зяючого чорного отвору слухового вікна. Поглянувши на вікно готелю, яке покинув кілька секунд тому, я помітив, що воно залишалося, як і раніше, неосвітленим і порожнім, тоді як десь віддалік на північ, за розбитими димарями, виднілися вогні зали Ордену Даґона, що зловісно блищали, а також колишніх баптистської та методистської церков, контури яких одразу ж чітко та грізно спливли в моїй свідомості. У внутрішньому дворику піді мною, здавалося, не було ні душі, тому я продовжував живити боязку надію втекти звідси ще до того, як буде оголошена загальна тривога. Посвітивши ліхтариком в отвір слухового вікна, я не виявив під ним сходів; утім, висота була незначною, тому я вхопився за його краєчок і став сповзати вздовж цегляної стіни, після чого, розтиснувши руки, приземлився на запилюжену та захаращену зогнилими пачками та діжками підлогу.

Приміщення, в якому я опинився, мало дуже огидний вигляд. Проте мені було вже не до вражень та емоцій, а тому я мерщій кинувся до сходової клітки, на яку натрапив промінь мого ліхтарика, встигнувши при цьому все ж мигцем зиркнути на годинник на руці – він показував другу ночі. Сходи відчайдушно скрипіли, але загалом здавалися достатньо надійними, тому я прожогом чкурнув униз і, минувши другий поверх, обладнаний під якусь подобу комори або хліву, опинився на першому. Там панувало цілковите запустіння, і тому кожен мій крок гучно відлунював. Нарешті я досяг нижнього холу, в дальньому кінці якого побачив ледь помітний світлий прямокутник, який, як я збагнув, мав позначати дверний одвірок, що виходить на Пейн-стрит. Попрямувавши, однак, у протилежний бік, я встановив, що задні двері також відчинені, негайно кинувся до них і, перелетівши через п’ять кам’яних сходинок, опинився на порослій травою бруківці внутрішнього дворика.

Місячне сяйво сюди не проникало, однак я і без нього міг цілком орієнтуватися навіть без ліхтарика. У деяких вікнах «Джілмен-гаузу» можна було розрізнити слабкі проблиски світла, і мені здалося, що я навіть смутно чую приглушені голоси, що долинають ізсередини. Обережно ступаючи в напрямку Вашинґгон-стрит, я виявив кілька розчахнутих навстіж дверей і прошмигнув у перші із наміром таким чином вибратися назовні. Коридор за ними виявився темним, але коли я досяг його протилежного кінця, то виявив, що двері, які виходять на вулицю, забиті наглухо. Тоді я вирішив перевірити наступну будівлю і став продиратися назад у бік внутрішнього дворика, але, ледь дійшовши до порога, закляк на місці.