Говард Філіпс Лавкрафт - Тінь над Інсмутом

Нарешті я відчув, як тягар утоми, в якому, однак, не було навіть натяку на сонливість, став занадто важким, отож я замкнув вхідні двері на ключ, потім на нещодавно встановлену засувку, вимкнув світло та ліг на жорстке, нерівне ліжко, попередньо, як і задумав, знявши краватку та черевики. У нічній тиші кожен слабкий шерех здавався мало не оглушливим, крім цього, моя свідомість буквально потопала в потоках хаотичних і напрочуд неприємних думок. Я вже став шкодувати про те, що вимкнув світло, однак почуття безмірної втоми не дозволяло мені знову піднятися та підійти до вимикача. Після достатньо довгого та відчайдушно тривалого очікування я знову почув скрипіння сходів і мостин у коридорі, яке змінилося м’яким, але пекельно знайомим звуком, що виявився ніби зловісним завершенням усіх моїх тривожних очікувань. У мене не було сумніву в тому, що хтось намагається – обережно, боязко, нечутно – відімкнути двері ключем.

Можливо, мої відчуття від усвідомлення цього знаку явної загрози виявилися не настільки загостреними, як того можна було у такій ситуації очікувати, але сталося це з тієї простої причини, що своїми попередніми неясними страхами я вже частково підготував свої нерви до такого струсу. Начебто без особливої на те підстави я весь цей час був, можна сказати, напоготові, що явно надало мені певної переваги в нових і наразі не до кінця зрозумілих мені умовах реальної небезпеки. І все ж я не міг не визнати, що перехід від розмитого та неконкретного передчуття біди до реального сприйняття її ознак справив на мене справді вражаючий вплив, який потужним ударом звалився на мій стомлений розум. Мені якось навіть на гадку не спало, що такий шурхіт міг бути всього лише результатом просто банальної людської помилки, і все, про що я міг подумати в ті хвилини, зводилося лише до чиєїсь зловісної цілеспрямованості. А тому я застиг, скутий смертельним жахом, і тривожно чекав, який же наступний крок зробить мій невидимий і непрошений гість?

За якийсь час обережне шарудіння стихло, й я почув, як хтось відчинив двері до суміжної, розташованої з північного боку від мене кімнати, після чого випробування на міцність пройшли вже двері, які сполучали цей номер із моїм. Переконавшись у безуспішності своїх спроб – засувка, на щастя, витримала, – загадковий гість, поскрипуючи мостинами, залишив приміщення. Незабаром вся ця послідовність дій і звуків повторилася, але вже з боку південного від мене покою: знову м’який скрегіт ключа або відмички в замку, сіпання клямки дверей і неголосне поскрипування кроків, що віддаляються. Цього разу слух підказав мені, що таємничий зловмисник пішов коридором у бік сходів і став спускатися ними: він, вочевидь, збагнув, що всі його зусилля так і залишаться марними, а тому облишив (принаймні на якийсь час), свої спроби, безумовно намірившись обмізкувати ситуацію, що склалася.

Та готовність, із якою я вже за кілька секунд узявся до розробки конкретного плану дій, свідчила про те, що внутрішньо я давно був готовий до такої загрози, що насувалася, й упродовж кількох годин підсвідомо готувався до можливої втечі. Я відразу ж збагнув, що не слід чекати повторення з боку підступного незнайомця спроб проникнути до мого номера або, тим більше, сподіватися на те, що мені якимось чином вдасться протистояти такому вторгненню. Замість цього треба мерщій накивати п’ятами! Перше, що я мав зараз зробити, – це за можливості покинути готель, причому не сходами і через вестибюль, а якимось іншим шляхом.

Нечутно вставши з ліжка, я засвітив ліхтарик і підійшов до настінного вимикача лампи, що висіла над ліжком, аби в тьмяному промінні її світла розіпхати по кишенях найпотрібніші мені речі для подальшої втечі без багажу.

Почулося клацання, однак нічого не сталося – електрику, схоже, відімкнули. Я відразу збагнув, що в дію ввели якийсь спрямований проти мене зловісний і достатньо широкомасштабний план, хоча суть його, як і раніше, вислизала від мого розуміння. Я все так само стояв і клацав марним тепер вимикачем, коли мій слух знову розрізнив неголосне та приглушене поскрипування, що долинало звідкілясь ізнизу, й як мені здалося, чиїсь голоси. За кілька секунд я, однак, уторопав, що глибокі низькі звуки навряд чи були природними людськими голосами, оскільки хрипке, грубе гарчання й абсолютно незрозуміле булькання не мали жодного стосунку до нормальної людської мови. Водночас мені знову пригадалося те, що сказав той фабричний інспектор про звуки, що долинали до нього вночі, коли він також перебував у цьому напівзруйнованому, огидному готелі.