Говард Філіпс Лавкрафт - Тінь над Інсмутом

Наразі ніщо не заважало моєму просуванню, і жоден звук не давав підстав підозрювати, що гонителі наближаються. Озирнувшись, я мимоволі й усього лише на якусь секунду уповільнив крок, аби поглянути вздовж вулиці в бік моря, що становило зараз собою чудову панораму, яка купалася в променях місячного сяйва. В далечіні, за лінією хвилерізів, виднілася темна розмита смужка Рифу Диявола, і, поглянувши на нього, я не міг не згадати ті зловісні леґенди, які мені довелося почути за останні півтори доби – байки, в яких ця низка зазубреного каміння поставала як справжнісінька брама в царство бездонного жаху та незбагненного каліцтва.

Тієї ж миті, зовсім несподівано для себе, я побачив на віддаленому рифі зрадливі блиски світла. У тому, що вони були цілком реальними, я не мав ніяких сумнівів, тому вони знову пробудили в моєму розумі сліпий страх, що не піддається жодному раціональному осмисленню. М’язи тіла миттю напружилися, готові до стрімкого та панічного ривка вперед, і лише якась підсвідома обережність та напівгіпнотична завороженість втримали мене від поспішних дій. На довершення до цього моторошного видовища я побачив, як схожі спалахи світла вириваються також із куполоподібного даху «Джілмен-гаузу», що маячив на північний схід позад мене – це була серія розділеного цілком визначеними проміжками миготіння, яке, поза будь-яким сумнівом, було відповідними сигналами. Намагаючись стримати низку імпульсів, що змінюють один одного, і ще раз усвідомивши всю непривабливість свого нічим не захищеного, відкритого для можливого огляду розташування, я хутко, але, як і раніше, відчайдушно зачовгав ногами далі, водночас намагаючись не випускати з поля зору той пекельний і зловісний риф, поки контури Сауз-стрит залишали мені можливість глипати в бік моря. Що означала вся ця загадкова процедура – я не мав найменшого поняття, хоча і можна було припустити, що вона була складовою частиною якогось дивного ритуалу, котрий мав стосунок до Рифу Диявола. Крім цього я не виключав, який група людей, яка прибула на непоміченому мною кораблі, з якогось дива висадилася на цих зловісних каменях. Незабаром я став повертати ліворуч, огинаючи хирляві залишки згасаючої рослинності, все так само споглядаючи на освітлений примарним сяйвом літнього місяця океан і спостерігаючи за загадковими спалахами цих таємничих бакенів, які незрозуміло звідки взялися.

Раптом мій мозок пронизало усвідомлення чогось неймовірно жахливого, реально приголомшливого, що позбавило мене останніх залишків самоконтролю і змусило прожогом, забувши про якесь маскування, кинутися навтьоки в південному напрямку, повз зяючі чорні прорізи дверей і вікон, що по-риб’ячому витріщалися на мене, будинків, які обліпили цю пустельну, жахливу вулицю. Річ у тім, що на якусь мить мій погляд зупинився на залитих місячним сяйвом водах, які заповнювали простір між рифом і берегом, і я з жахом виявив, що їхня поверхня була аж ніяк не пустельною.

Ні, зараз вони були заповнені цілими ордами якихось ледь помітних істот, які явно пливли в напрямку міста! Навіть із тієї значної відстані, що відділяла мене від них, і з урахуванням скороминущості цього погляду, я міг із упевненістю сказати, що хитливі голови і руки, що махали, належали аж ніяк не людям, абсолютно химерні на вигляд, хоча сформулювати або бодай якось осмислити про себе, в чому саме ця ненормальність проявлялася – я б не наважився.

Мій відчайдушний біг став сповільнюватися ще до того, як я досяг кінця кварталу, позаяк ліворуч від себе я став розрізняти щось схоже на гамір або вигуки організованого натовпу переслідувачів. Це було тупотіння ніг, гортанні звуки та торохтіння двигуна, що долинало звідкілясь із боку Федерал-стрит. За лічені секунди мої плани зазнали докорінних змін – оскільки шосе на південь від мене виявилося заблокованим, мені довелося вибрати якийсь інший спосіб утекти з Інсмута. Я прошмигнув у порожню пройму дверей, потай радіючи з того, що зміг подолати яскраво освітлену місячним сяйвом ділянку шляху ще до того, як переслідувачі вийшли на паралельну вулицю.

Те, що я усвідомив за кілька хвилин по тому, трохи остудило мій запал. Я якось несподівано збагнув: якщо переслідувачі рухалися сусідньою вулицею, то вони, найімовірніше, не йшли моїми гарячими слідами, тобто не гналися безпосередньо за мною, а просто відсікали можливі шляхи втечі з міста. І з цього напрошувався цілком логічний висновок: всі дороги, що ведуть з Інсмута, незабаром також будуть заблоковані, оскільки ніхто не міг із упевненістю сказати, яким саме шляхом я маю намір скористатися. Якщо все справді відбувалося так, мені слід залишати місто аж ніяк не дорогами, а навпаки, тримаючись якомога далі від них! Але чи можливо це, якщо мати на увазі, що місцина в усій окрузі поцяткована незліченними заболоченими ділянками і дрібними струмками? На якусь мить мій розум почав давати збої – як від пронизливого усвідомлення власної безпорадності, так і від запаху риби, що помітно посилився.