Говард Філіпс Лавкрафт - Крізь браму срібного ключа

Спершу обидві сторони не вельми прихильно поставилися до моїх дій, однак, урешті-решт, нехай не мир, але перемир’я таки відбулося. Опоненти в похмурій мовчанці стали приводити до ладу свою одежу. Трохи охолонувши, кожен із них набув шляхетного вигляду, така різка зміна ще й як вражала. Потім вороги уклали своєрідну угоду честі, яка існує в Каїрі, як я незабаром дізнався, за традицією, освяченою століттями. Відповідно до домовленості суперечку необхідно було залагодити за допомогою нічного поєдинку на п’ястуках на вершині Великої піраміди, коли мине достатньо часу після відходу останнього аматора перегляду пірамід при місячному сяйві. Кожен із дуелянтів зобов’язувався привести із собою секундантів, поєдинок мав розпочатися опівночі і складатися з кількох раундів, проведених в якомога цивілізованішій манері.

Багато було в згаданих умовах такого, що викликало в мені жвавий інтерес. Дуель вже сама по собі обіцяла бути не просто яскравим, але й унікальним видовищем, а коли я уявив собі сцену боротьби на цій стародавній горі, що височіє над допотопним плато Ґізи, при блідому сяйві місяця, моя уява розпалилася ще дужче, змусивши затремтіти в мені кожну жилку. Абдул охоче погодився узяти мене в число своїх секундантів, і весь вечір ми нишпорили з ним усілякими кублами у дуже підозрілих дільницях міста, переважно в північно-східній частині садів Езбекії, де він виловлював по одному запеклих головорізів і формував із них добірну зграю, яка мала стати, так би мовити, тлом баталії. Уже минула дев’ята, коли наша компанія верхи на віслюках, названих на честь таких правителів і іменитих гостей Єгипту, як Рамзес, Марк Твен, Дж. П. Морґан і Міннігага [13] Джон Пірпонт Морґан I (1837–1913) – американський підприємець, банкір і фінансист; Міннігага – округ у штаті Південна Дакота (США). , неквапливо рушила лабіринтами вулиць, минаючи то східні, то європейські квартали. По мосту з бронзовими левами ми перетнули каламутні води Нілу, помережані лісом щогл, і замисленим легким галопом попрямували обсадженою лебахіями дорогою, що веде до Ґізи. Наш шлях тривав трохи більше двох годин. Під’їжджаючи до потрібного місця, ми зустріли залишки туристів, котрі поверталися до Каїра, і привітали останній трамвай, що йшов туди ж. Нарешті ми залишилися віч-на-віч із ніччю, минулим і місяцем.

А потім перед нами виросли лячні гори пірамід. Здавалося, вони таїли в собі якусь споконвічну загрозу, чого я не помітив раніше, при денному світлі. Тепер же навіть найменша з них містила в собі якийсь натяк на щось потойбічне. Утім, хіба не в цій саме піраміді за часів шостої династії поховали царицю Нітокріс, підступну Нітокріс, котра якось запросила всіх своїх ворогів до себе на бенкет до храму під Нілом і втопила гостей, наказавши відкрити шлюзи? Я згадав, що про Нітокріс серед арабів розповідають дивні побрехеньки і що за певних фаз місяця вони оминають Третю піраміду. Та й чи не цю царицю мав на увазі поет Томас Мур, коли складав такі рядки (їх люблять повторювати човнярі Мемфіса):

Хоча ми і поспішали, та Алі Зіз і його прибічники виявилися спритнішими. Ми ще здалеку помітили їхніх віслюків: силуети тварин чітко вирисовувалися на тлі пустельного плато. Замість того, щоб прошкувати прямою дорогою до готелю «Мена-гаус», де нас могла побачити і затримати сонна і не надто злісна поліція, ми завернули до Кафрел-Хараму, убогого тубільного селища, розташованого поруч із Сфінксом, що слугувало місцем стоянки для віслюків Алі Зіза. Брудні бедуїни прив’язали верблюдів і віслюків у кам’яних гробницях почту Хефрена, а потім ми видерлися скелястим схилом на плато і пісками пройшлися до Великої піраміди. Араби гучним роєм обсипали її з усіх боків і стали підійматися стертими кам’яними сходами. Абдул Раїс запропонував мені свою допомогу, але я не мав у ній потреби.

Майже кожен, хто мандрував Єгиптом, знає, що споконвічна вершина піраміди Хеопса поїдена століттями, в результаті чого залишився плаский майданчик у дванадцять ярдів периметром. На цьому крихітному острівці ми і розмістилися, утворивши ніби живий ринг, і вже за кілька секунд блідий місяць пустелі сардонічно щирився на поєдинок, який, якщо не брати до уваги характеру вигуків із боку уболівальників, цілком міг би відбуватися в будь-якому американському спортивному клубі нижчої ліги. Тут так само, як і в нас, не відчувалося нестачі у заборонених прийомах, і, на моє не цілком дилетантське око, практично кожен випад, удар і фінт волав про те, що супротивники не вирізняються розбірливістю в методах. Усе це тривало дуже недовго, і, незважаючи на свої сумніви щодо використаних прийомів, я відчув щось на кшталт гордощів за свою власність, коли Абдула Раїса оголосили звитяжцем.