Говард Філіпс Лавкрафт - Крізь браму срібного ключа

Описане вище, однак, не має стосунку до моєї першої непритомності. Суворість випробування йшла по зростаючій, і першою ланкою в ланцюзі всіх наступних жахів стало вельми помітне збільшення у швидкості мого спуску. Ті, хто стояв нагорі й відпускав цю нескінченно довгу линву, схоже, подесятерили свої зусилля, і тепер я стрімко летів униз, обдираючи боки об грубі стіни колодязя, що начебто навіть звужувалися. Мій одяг перетворився на лахміття, по всьому тілу сочилася кров. Відчуття від цього за своєю неприємністю перевершували навіть пекучий і гострий біль. Не менших випробувань зазнавав і мій нюх: спершу ледь уловний, але поступово посилений запах затхлості і вогкості на диво не був схожим на всі знайомі мені запахи; він містив у собі елемент прянощів і навіть пахощів, що надавало йому якогось відтінку пародії.

Потім стався психічний катаклізм. Він був жахливим, таким жахливим, що не піддається ніякому притомному опису, бо охопив усю душу цілком, не загубивши жодної її частини, яка могла б контролювати те, що відбувається. Це був екстаз жахіття і апофеоз чортівні. Раптовість зміни можна назвати апокаліптичною і демонічною: ще мить тому я стрімко падав у вузький колодязь нестерпного катування, що визвірився мільйоном іклів, а вже наступної миті я мчав, немов на крилах кажана, крізь безодні пекла; злітаючи й маневруючи, долав численні милі безмежного задушливого простору; то здіймався в запаморочливі висоти крижаного ефіру, то пірнав так, що аж дух перехоплювало, у ваблячі глибини всепожираючого смердючого вакууму… Дяка Богу, що наступне забуття вивільнило мене з пазурів свідомості, які шматували мою душу, наче гарпії, і ледь не довели мене до божевілля! Цей перепочинок, яким би він не був коротким, повернув мені сили й ясність розуму, достатні для того, щоб витримати ще більші породження вселенського шаленства, які зачаїлися, злісно щось бурмочучи на моєму шляху.

Лише поступово приходив я до тями після того моторошного лету крізь Стігійський простір. Процес виявився напрочуд болісним і помережився фантастичними видивами, в яких своєрідно відбилася та обставина, що я був зв’язаний. Зміст цих мрій являвся мені цілком чітко лише доти, доки я їх відчував; потім усе якось відразу потьмяніло в моїй свідомості, і подальші страшні події – реальні чи лише уявні – залишили від нього одну голу канву. Мені здавалося, що мене стискає величезна жовта лапа, волохата п’ятипала пазуриста лапа, яка висунулася з надр землі, щоб розчавити й поглинути мене. І тоді я збагнув, що ця лапа і є Єгипет. У забутті я озирнувся на події останніх тижнів і побачив, як мене поступово, крок за кроком, підступно та поволі притягує і вабить якийсь ґуль [14] Ґуль – істота жіночої статі з арабських міфів і казок, перевертень, що живе в пустелі, печерах, кладовищах і харчується мертвечиною, а також самотніми мандрівниками. , злий дух стародавнього нільського чаклунства, що існував у Єгипті задовго до того, як з’явилася перша людина, і пробуде у ньому, коли зникне остання.

Я побачив весь жах і прокляття єгипетської давнини з її позначеними страшними відзнаками спальнями і храмами мерців. Я спостерігав за фантасмагоричними процесіями жерців із головами биків, соколів, ібісів і кішок; примарні процесії, що безперервно прошкують підземними переходами й лабіринтами, обрамленими гігантськими пропілеями [15] Пропілеї – парадний вхід, проїзд, утворений портиками і колонадами, розташованими симетрично відносно осі руху. , поруч із якими людина виглядає, наче муха, і складають дивовижні жертви невідомим богам. Кам’яні колоси крокували в темряві вічної ночі, женучи табуни оскалених андросфінксів до берегів непорушно застиглих безмежних смоляних річок. І за всім цим ховалася шалена первісна лють некромантії, чорна і без форми; вона жадібно хапала мене в темряві, щоб розправитися з відлунням, що посміло її передражнювати.

У моїй пасивній свідомості відбувалася зловісна драма ненависті й переслідування. Я бачив, як чорна душа Єгипту вибирає мене, одного з багатьох, і вкрадливим шепотом закликає до себе, зачаровуючи зовнішнім блиском і чарівністю сарацинства, при цьому наполегливо штовхаючи в споконвічний жах і божевілля фараонства, в катакомби свого мертвого і бездонного серця.

Поступово марева стали набувати людської подоби, і мій провідник Абдул Раїс постав перед мене в царській мантії з презирливою посмішкою Сфінкса на устах. І тоді я побачив, що у нього ті ж самі риси обличчя, що й у Хефрена Великого, котрий воздвигнув Другу піраміду, і змінив зовнішність Сфінкса так, аби той був схожим на нього самого, і збудував гігантський вхідний храм із його незліченними ходами, таємниці яких не знають археологи, котрі їх відкрили; про неї знають лише пісок і німа скеля. Я побачив довгу вузьку негнучку руку Хефрена, точно таку ж, як у скульптури в Єгипетському музеї, у статуї, знайденій у страшному вхідному храмі. Тепер я був вражений, що не залементував свого часу, коли помітив, що точно такі ж руки мав і Абдул Раїс… Клята рука! Вона була огидно крижаною і хотіла розчавити мене… О, цей холод і тіснота саркофага… холоднеча і важкість Єгипту допотопних часів… Ця рука була самим Єгиптом, сутінковим і замогильним… Ця жовта лапа… І про Хефрена торочать такі речі…