Говард Філіпс Лавкрафт - Крізь браму срібного ключа

Тут я почав оговтуватися. У будь-якому разі тепер я вже перебував у примарній владі не цілком. Я згадав і поєдинок на вершині піраміди, і напад віроломних бедуїнів, і моторошний спуск линвою в безодню колодязя, прорубану в скелі, і скажені злети й падіння в крижаній пустелі, що виділяє гнилі пахощі. Я второпав, що лежу на сирій кам’яній підлозі і що мотузка впивається в мене з колишньою силою. Було дуже зимно, і мені здавалося, ніби мене овіває якийсь згубний подих. Рани і садна, яких мені завдали нерівні стіни кам’яної копальні, нестерпно нили й палали, їхня хворобливість погіршувалась якоюсь особливою їдкістю згаданого протягу, і тому вже однієї спроби ворухнутися було досить, аби все моє тіло пронизало болісним пульсуючим болем.

Перевертаючись, я відчув натяг линви і виснував, що її горішній кінець, як і раніше, тягнеться на поверхню. Він іще в руках арабів чи ні, я не знав; не відав я й того, на якій глибині опинився. Я знав напевно лише одне: що мене оточує цілковитий або майже безпросвітний морок, бо жоден промінчик місячного сяйва не проникав крізь мою пов’язку. З іншого боку, я не настільки довіряв своїм відчуттям, аби усвідомлення значної тривалості спуску, яке оволоділо мною, приймати за свідчення неймовірної глибини.

Виходячи з того, що я, судячи з усього, перебував у достатньо просторому приміщенні, що має вихід на поверхню крізь отвір, розташований прямо над моєю головою, можна було припустити, що казематом для мене слугував похований глибоко під землею старовинний храм Хефрена, той, який ще називають Храмом Сфінкса; можливо, я потрапив в один із тих коридорів, які приховали від нас наші гіди в ході вранішньої екскурсії і звідки я зумів би легко вибратися, якби мені вдалося знайти шлях до замкненого входу в коридор. У будь-якому випадку мені потрібно було блукати лабіринтом, але навряд чи реальна загроза була важча за ті, в які я вже не раз потрапляв.

Насамперед, однак, треба позбутися мотузки, ганчірки й пов’язки на очах. Я думав, що ця процедура не буде для мене аж надто складною, позаяк за час моєї довгої і карколомної артистичної кар’єри набагато витонченіші експерти, ніж ці араби, випробували на мені весь світовий асортимент пут і кайданів, і жодного разу не досягли успіху в змаганні з моїми методами. Потім я раптом утямив, що коли почну звільнятися від мотузки, вона заворушиться, й араби, якщо вони, звісно, ще тримають у руках її кінець, збагнуть, що я намагаюся втекти, і стануть біля входу, щоб зустріти й атакувати мене там. Правда, це міркування мало сенс лише в тому випадку, якщо я справді перебував у хефренівському Храмі Сфінкса. Дірка у стелі, де б вона не ховалася, навряд чи могла бути на дуже великій відстані від сучасного входу поруч зі Сфінксом, якщо, певна річ, мова взагалі могла йти про якісь значні дистанції, бо площа, яку знають відвідувачі пірамід, аж ніяк не велика. Під час свого денного паломництва я не помітив нічого схожого на такий отвір, але речі такого штибу дуже легко прогледіти серед піщаних заметів.

Скорчившись на кам’яній підлозі зі зв’язаними руками й ногами і дозволяючи собі інтенсивно міркувати, я майже забув про всі жахи свого нескінченного падіння в прірву і запаморочливі печерні маневри, які ще донедавна доводили мене до нестями. Мої думки заполонило лише одне: як перехитрити арабів. І тоді я вирішив мерщій узятися до справи і звільнитися від пут якомога швидше і не натягуючи линви, щоб навіть не натякнути арабам про те, що я намагаюся накивати п’ятами. Прийняти рішення, однак, виявилося набагато легше, ніж його здійснити. Кілька пробних рухів переконали мене в тому, що без помітної метушні багато не досягнеш, і коли після одного особливо енергійного зусилля відчув, як поруч зі мною і на мене падає, згортаючись кільцями, линва, я анітрохи не здивувався. «А чого ж ти хотів? – сказав я собі. – Бедуїни, природно, помітили твої рухи і відпустили свій кінець мотузки. Тепер вони, без жодного сумніву, поквапляться до справжнього входу в храм і чекатимуть тебе там у засідці зі своїми кровожерливими намірами».

Перспектива малювалася невтішна, але в своєму житті я зіштовхнувся і з гіршим, тому зберіг спокій, який не мав наміру втрачати й тепер. Насамперед треба було розв’язатися, а потім уже вдатися до свого мистецтва і спробувати вибратися з храму цілим і неушкодженим. Сьогодні мене навіть смішить та беззастережність, із якою я переконав себе, що перебуваю в стародавньому храмі Хефрена на цілком незначній глибині.