Говард Філіпс Лавкрафт - Крізь браму срібного ключа

Моя упевненість розсипалася в порох, а всі первісні страхи, пов’язані з надприродними прірвами й демонічними таємницями, постали в мені з подвоєною силою, коли я раптом виявив, що в той самий час, поки я холоднокровно обмірковував свої наміри, одна жахлива обставина, весь жах і значення якої я раніше не усвідомлював, прибуває, куди не глянь. Я вже казав, що линва, падаючи, звивалася в кільця, які збиралися поруч зі мною і на мені. Тепер я раптом побачив, що вона продовжує падати і звиватися, між тим як жодна нормальна мотузка не могла виявитися настільки довгою. Більше того, швидкість її падіння зросла, і вона валилася на мене лавиною. На підлозі виростала мотузяна гора, ховаючи мене під своїми завитками, число яких безперервно множилося. Дуже скоро мене завалило з головою, і мені стало важко дихати, тоді як кільця продовжували збиратися і відбирати у мене останнє повітря.

Мої думки знову затьмарилися, і я марно намагався уникнути загрози – страшної й неминучої. Бо весь жах мого становища полягав навіть не в тих нелюдських муках, які я відчував, не в тому, що в мені по краплині висихав дух і життєва сила, а в усвідомленні того, що означають ці в неймовірній кількості метри линви, і які безмірні невідомі простори в глибинах земних надр, либонь, оточують мене саме зараз. Отже, нескінченний спуск і політ через сатанинські безодні, що перехоплював дух, були реальністю, і тепер я лежу без будь-якої надії на порятунок в якомусь безіменному позамежному світі неподалік від центру землі? Понад людську силу було витерпіти цю жахливу, гірку правду, що раптово звалилася на мене, і я знову вимкнувся.

Кажучи «вимкнувся», я зовсім не маю на увазі відсутність марень. Навпаки, моя відчуженість від зовнішнього, реального світу супроводжувалася неймовірними видивами, описати які неможливо. Господи!.. І навіщо тільки я прочитав стільки сторінок з єгиптології до того, як відвідати цю землю, батьківщину всесвітньої пітьми і жаху?! Ця друга непритомність знову осяяла мій приспаний розум лячним розумінням самої суті цієї країни і її таємниць, і з якоїсь проклятої примхи долі мої мрії звернулися до уявлень про мертвих, котрі губляться у глибині століть, і про те, як вони іноді постають і живуть із душею й тілом в утробі загадкових гробниць, що більше нагадують будинки, ніж могили. У моїй пам’яті спливло, набувши химерного образу, якого я, на щастя, вже не пригадаю, оригінальне і вибагливе облаштування єгипетської поховальної камери; я пригадав також безглузді і дикі забобони, що породили таку схему.

Усі думки стародавніх єгиптян оберталися навколо смерті й мерців. Вони розуміли воскресіння в буквальному сенсі як воскресіння тіла. Саме це спонукало їх із особливою ретельністю муміфікувати тіло і зберігати всі життєво важливі органи в закупорених посудинах поруч із покійником. Тим часом, крім тіла, вони вірили й в існування ще двох елементів: душі, яка після того, як її оцінить і схвалить Осиріс, замешкує в країні блаженних, і темного, зловісного «ка» або життєвого початку, що, сіючи страх, мандрує горішнім і нижнім світами, спускаючись інколи в поховальну каплицю до збереженого тіла, щоб скуштувати жертовної їжі, принесеної туди жерцями й побожною челяддю. А іноді циркулюють ще й такі чутки: що воно входить у тіло або в його дерев’яного двійника, якого завжди кладуть поруч, і, покинувши межі гробниці, блукає околицями, чинячи свої темні справи.

Тисячоліттями спочивали тіла в помпезних саркофагах, вирячивши вгору свої мляві очі, якщо їх не відвідувало «ка», в очікуванні того дня, коли Осиріс відродить у них «ка» і душу, а також виведе леґіони задубілих мерців із глухих осель сну на світло. Яким тріумфом могло б обернутися це воскресіння, але, на жаль, не всі душі отримають благословення, не всі могили залишаться не спаплюженими, і тому неминуче варто чекати безглуздих помилок і жахливих збочень. Недарма й дотепер серед арабів сновигають чутки про несанкціоновані збіговиська мерзенних культів, які відбувають у найпотаємніших куточках нижнього світу, куди можуть без страху заходити лише крилаті невидимі «ка» і бездушні мумії.

Мабуть, найстрашніші перекази, що змушують кров стигнути в жилах, – це ті, що оповідають про якісь просто вже божевільні твори деградованого мистецтва жерців. Маю на увазі складені мумії, що є протиприродними комбінаціями людських тулубів із головами тварин, покликані імітувати найдавніших богів. У всі періоди історії існувала традиція муміфікації священних тварин – биків, кішок, ібісів, крокодилів тощо, щоб, коли настане потрібна година, вони могли повернутися в світ до ще більшої своєї слави. Але лише в період занепаду виникла тенденція до складання мумій із людини і тварини – тоді, коли люди перестали тямити справжні права і привілеї «ка» і душі.