Говард Філіпс Лавкрафт - Крізь браму срібного ключа

Проте, побачивши далеко в морі чорного кондора, що спускається з небес відпочити на величезному рифі, я був схильний розпитати його, щоб дізнатися про тих, кого знав, коли вони все ще були живими. Ось про що я спитав би кондора, якби він був не настільки далеко, але він був-таки задалеко, ледь помітно наблизившись майже впритул до гігантського рифу.

Так я спостерігав за потоком, що линув під спадним місяцем, бачив блискучі шпилі, вежі та дахи мертвого, залитого водою міста. І поки я споглядав, ніздрі намагалися затулитися, опираючись нудотному запаху мертвого світу. У цьому загубленому і забутому місці і справді зібрали всю плоть із кладовищ, зібрали, щоб одутлі морські хробаки її гризли й наситилися нею.

Над цими жахіттями зависнув лиховісний місяченько… Проте хробакам, аби харчуватися, місяць не потрібен. І поки я витріщався на хвилі, що тягнуться від хробаків, що звиваються внизу, я відчув холод, що прийшов здалеку, звідти, де кружляв кондор (так, наче моя плоть злякалася, перш ніж очі помітили саму причину страху).

Лише тіло недовго тремтіло без причини, я звів погляд і побачив, що води відкотилися, оголивши велику частину величезного рифу, чий краєчок я бачив раніше. І тоді я побачив риф – лише чорну базальтову корону жахливого створіння, чиє величезне чоло тепер виднілося в тьмяному місячному сяйві і чиї огидні ратиці, либонь, топтали мул милями нижче. Я верещав, волав, поки раніше приховане обличчя не піднялося з води, і поки приховані раніше очі не ковзнули геть від того зрадницького жовтого місяченька, що пильно витріщався на мене.

І, щоб уникнути цього безжального створіння, я з насолодою рішуче пірнув у смердючі води, де серед порослих бур’янами стін і затонулих вулиць товсті морські хробаки бенкетували на трупі світу.

Таємниця вабить таїну. З того часу, як я став дуже популярним як виконавець неймовірних трюків у манері Гаррі Ґудіні, я постійно потрапляю у різного штибу загадкові історії, які публіка, знаючи мій фах, пов’язує з моїми інтересами й уподобаннями. Іноді ці історії цілком безневинні й тривіальні, часом глибоко драматичні й захопливі, насичені фатальними й небезпечними пригодами, а інколи навіть змушують мене заглиблюватися в обширні наукові й історичні дослідження. Багато про що я вже розповідав і розповідатиму надалі, нічого не приховуючи. Але є один випадок, про який я завжди теревеню з великою нехіттю, і якщо тепер маю намір це зробити, то лише за наполегливими і настирливими проханнями видавців цього журналу, до яких долинули неясні чутки про цю історію від інших членів моєї родини.

Цю подію я дотепер зберігав у таємниці. Вона сталася чотирнадцять років тому під час моїх відвідин Єгипту як пересічного туриста. Я мовчав про неї з кількох причин. По-перше, мені не хотілося оприлюднювати деякі факти й обставини, безумовно правдиві, про які навіть не здогадуються хмари туристів, котрі штурмують піраміди, і які ретельно приховує влада Каїра, хоча вона, звісно, не може про них не знати. По-друге, мені якось незручно викладати інцидент, де таку важливу роль відіграла моя власна невгамовна фантазія. Чи відбувалося те, свідком чого я був або вважаю, що був насправді, достеменно сказати неможливо. Швидше те, що трапилося, необхідно розглядати як наслідок моїх тодішніх студій у царині єгиптології й навіяних ними міркувань, до яких мене до того ж природним чином підштовхувало навколишнє оточення. Підігріта цими причинами уява в поєднанні з порушеннями виявилися результатом реальної події, що була жахливою вже сама по собі. Усе це, без сумніву, й призвело до жахіття, яким увінчалася та фантастична ніч, що залишилася далеко в минулому.

У січні 1910 року, відпрацювавши за контрактом в Англії, я уклав угоду на турне театрами Австралії. Умови договору надавали мені можливість самому вибрати терміни поїздки, й я вирішив скористатися нагодою та подався в своєрідну подорож, до яких дуже ласий. Разом із дружиною ми здійснили приємну морську прогулянку уздовж континенту і, діставшись до Марселя, сіли на пароплав «Мальва» компанії «П. й О. Стімер», який тримав курс на Порт-Саїд, звідки я мав намір почати екскурсію головними історичними пам’ятками нижнього Єгипту й уже потім вирушати до Австралії. Вояж був дуже приємним, зокрема й через кілька кумедних для розслідування обставин, від яких жоден ілюзіоніст не застрахований навіть тоді, коли перебуває на відпочинку. Я намірявся тримати своє ім’я в таємниці, щоб під час мандрівки мене ніхто не турбував. Але серед пасажирів виявився один факір, чиї наполегливі потуги приголомшити пасажирів демонстрацією цілком пересічних вивертів були настільки сміховинними, що я не зміг утриматися від спокуси поставити його на місце і повторив ті ж фокуси з набагато більшим професіоналізмом. У результаті моє інкогніто було безнадійно зруйноване. Я розповідаю про це не заради пихи, але через усі ті наслідки, що їх спричинила моя необачність і які мені варто було передбачити, перш ніж викривати себе перед цілою юрмою туристів, готових миттю розсіятися долиною Нілу. Куди б я відтепер не прямував, мене всюди обганяла моя слава, позбавляючи нас із дружиною спокою й затишку, яких ми так прагнули. Подорожуючи в пошуках дивовиж, я сам часто ставав об’єктом розглядання як якась чудасія.