Говард Філіпс Лавкрафт - Крізь браму срібного ключа

Як я вже казав, було призначене наукове обстеження жахливої мумії. Воно відбулося 8 грудня, рівно через тиждень після трагічної кульмінації, його проводили під керівництвом видатного вченого, доктора Вільяма Міно, котрому допомагав наш таксидерміст, доктор Вентворт Мур. За тиждень до цього доктор Міно засвідчив розтин трупа дивним чином скам’янілого фіджійця. На процедурі були присутні також панове Лоуренс Кабо та Дадлі Салтонстелл – довірені особи музею; персонал музею репрезентували доктори Мейсон, Веллс, Карвер і я; були запрошені ще двоє журналістів. За останній тиждень у зовнішності мумії видимих змін не сталося, хоча, втім, певне розм’якшення волокон її тканин привело до короткочасних слабких змін у позиції осклянілих розплющених очей. Ніхто з персоналу музею більше не наважувався поглянути на цей жахливий експонат: жодні вмовляння ставитися до нього притомно й спокійно відкидали з обуренням. Та я й сам лише значним зусиллям волі примусив себе до участі в дослідженні.

Доктор Міно з’явився незабаром після першої години дня і за кілька хвилин уже взявся до огляду мумії. Перші ж дотики до неї призвели до значного руйнування тканин, а тому – з огляду на також поступове розм’якшення волокон після 1 жовтня, про що ми і заявили лікарю – медик зважився на повне розкриття мумії ще до того, як її речовина зазнає подальшого розкладання. У нашій лабораторії знайшлися всі необхідні інструменти, тож він одразу приступив до справи і скоро привселюдно оголосив про вельми дивну волокнисту природу сірої муміфікованої речовини.

Але його здивовані вигуки стали ще гучнішими, коли дослідник зробив перший глибокий надріз, позаяк з-під ланцета повільно засочилася густа червона цівка, природа якої – незважаючи на нескінченні століття, що минули з часу життя цієї жахливої істоти – не викликала жодного сумніву. Ще кілька майстерних рухів ланцета продемонстрували, що внутрішні органи мумії дивовижним чином збереглися – воістину їх зовсім не зачепило гниття, за винятком ділянок, які зазнали деформації або тліну через ушкодження скам’янілої поверхні тіла. Подібність стану нутрощів мумії та фіджійця, котрий нещодавно загинув, була такою разючою, що видатний лікар не міг оговтатися від подиву. Досконале збереження вибалушених від жаху очних яблук було просто надприродним, але визначити достеменно ступінь їхнього скам’яніння виявилося справою вкрай скрутною.

О пів на четверту розкрили череп, і за десять хвилин уся наша ошелешена група заприсяглася вічно зберігати таємницю, яка могла бути викладена лише в таких секретних документах, як цей рукопис. Навіть обоє журналістів охоче приєдналися до цієї присяги.

Бо після розтину черепа мумії вдалося виявити її живий, ще пульсуючий мозок.

Ненавиджу місяць, адже боюся, що він може звичну й улюблену мізансцену, вихопивши її з мороку, перетворити в чужу й огидну.

Того примарного літа місяць затьмарив усе над старим садом, в якому я блукав. Саме те примарне літо дурманних квітів і вологих водоростей принесло дикі багатобарвні марева. І поки я швендяв уздовж дрібного кристалічного потоку, то побачив незвичні брижі, легко оповиті жовтим світлом, так, начебто ті безтурботні води текли неспокійним плином до невідомих океанів, яким не знайшлося місця в нашому світі. Тихі й іскристі, яскраві й зловісні, ті прокляті місяцем води квапилися, а я не знав куди: лише білі квіти лотоса, що стороняться берегів, зривав дурманний нічний вихор один за одним, і, кружляючи в розпачі, вони падали в потік (жахливо далеко під кривобоким, різьбленим мостом), озираючись назад зі зловісним смиренням спокійних і мертвих облич.

І поки, топчучи сонні квіти незграбними ногами, я мчав уздовж берега, божеволіючи від страху перед невідомими створіннями і спокусливими мертвими суцвіттями, я побачив сад, у світлі місяця нескінченний, в якому вдень спиналися стіни – лише дерева, квіти й кущі, кам’яні ідоли й пагоди, вигини потоку, що світиться жовтим: між трав’янистих берегів і під химерним мармуровим мостом. А губи мертвих суцвіть лотоса сумно шепотіли. Вони кликали мене за собою, закликали не зупинятися, поки струмок не стане річкою і не поєднається (серед боліт із хиткими очеретами й мілинами з блискучим піском) із узбережжям величезного й безіменного моря.

Над тим морем сяяв сповнений ненависті місяць, і химерні запахи множилися над безгучними хвилями. Я палко мріяв про тенета – позаяк бачив, як у хвилях зникали суцвіття лотоса – щоб виловити суцвіття і дізнатись від них таємниці, які місяць приніс у ніч. Але коли світило просунулося на захід, а від похмурого узбережжя відлинули безгучні хвилі, я бачив у тому світлі, що хвилі більше не приховують старі шпилі й прикрашені зеленими водоростями білі колони. Я знав, що сюди, до цього затонулого міста, прибувають усі мерці, і тремтів, не прагнучи більше спілкуватися із суцвіттями лотоса.