Говард Філіпс Лавкрафт - Крізь браму срібного ключа

Цей непорушно-крижаний, як у мертвої риби, погляд неначе гіпнотизував і переслідував нас увесь час, поки ми оглядали трупи, що лежали на підлозі. Його вплив на наші нерви був пекельно дивним: ми ніби постійно відчували незрозумілу застиглість, що прокрадається по всьому тілу й утрудняє найпростіші рухи. Застиглість, яка дивним чином зникла, коли ми зосередилися навколо принесеного бірманцем сувою з ієрогліфами, намагаючись краще розгледіти його. Будь-якої миті я відчував, що мій погляд мимоволі звертається до жахливих очей мумії в скляній вітрині, і коли, оглянувши трупи, я знову повернувся до неї, мені примарилося щось надприродне в склянистій оболонці очного яблука над темними зіницями, що чудово збереглися. Чим пильніше я вдивлявся в них, тим наполегливіше вони вабили мене до себе, і нарешті, не витримавши, я спустився вниз, до кабінету і, долаючи незрозумілу застиглість у тілі, приніс потужну лупу з багаторазовим збільшенням.

Раніше я достатньо скептично ставився до тверджень, що нібито в мить смерті або в коматозному стані людини на сітківці ока закарбовуються сцени та предмети, бачені нею останніми. Але досить було мені зазирнути в лупу, щоби відразу ж збагнути, що там, у вирячених, осклянілих очах цієї жахливої віковічної почвари читається зовсім не відображення зали мумій, в якій ми перебували, а якесь особливе зображення. Помилки бути не могло: на сітківці давно віджилого ока смутно проглядався складний образ, і не можна було сумніватися, що в ньому зафіксоване те останнє, що споглядали ці очі при житті незліченні тисячоліття тому. Мені здалося, що зображення поступово згасає, і я гарячково взявся крутити в руках оптичний апарат, бажаючи змінити лінзу. Зрештою, має ж цей образ бути достатньо помітним – адже за всієї своєї мікроскопічності він виявився здатним впливати на людей, котрі спробували використати страшне закляття або зробити ще якусь зловмисну дію, настільки відчутну, що змогла налякати їх буквально до смерті. Установивши найпотужнішу лінзу, я і справді зміг розгледіти багато раніше нерозрізнених деталей, тоді як усі мої супутники тісно оточили мене, потопаючи в потоці слів, якими я намагався змалювати побачене мною.

Та й було ж чому дивуватися! В наш час, 1932 року, в сучасному місті Бостоні, людина дивилася на щось таємниче, що належить до невідомого та нескінченно далекого світу, як на світ, що зник із лиця землі і був стертий із нормальної людської пам’яті багато тисячоліть тому. Перед моїми очима постало велике приміщення – величезна зала в циклопічній кам’яній будові, і я, здавалося, дивився на неї, стоячи в одному із закутків. Стіни зали були поцятковані різьбленими зображеннями настільки жахливими, що навіть у цьому недосконалому відображенні безмежне їхнє блюзнірство і демонізм викликали у мене нудоту. Неможливо навіть допустити, щоб різьбярі, які виконали цю роботу, були людьми або бачили колись в очі хоч одну людську істоту. Створені ними образи дихали шаленою, безмірною злістю. В середині зали виднілася подоба колосального люка, розчахнутого навстіж буцімто для того, щоб дозволити комусь вийти назовні. Того, хто вийшов, мабуть, чітко бачили нічні правопорушники, коли очі мумії раптово розплющилися. Але зараз під моїми лінзами розпливалася лише темна пляма без форми.

Я вивчав праве око, застосувавши якнайсильніше збільшення, коли сталося те, що вразило мене остаточно. За мить я гірко пошкодував про те, що не закінчив обстеження на цій стадії. Але азарт дослідника взяв гору, і я пересунув свої потужні лінзи на ліве око мумії, сподіваючись виявити на його сітківці виразніше зображення. Мої руки тряслися від збудження і кепсько слухалися, немов сковані чиєюсь злою волею. Навівши нарешті оптику на фокус, я переконався, що тут зображення не таке тьмяне, як в іншому оці. В якомусь болісному проблиску я розрізнив щось, що здіймалося з гігантського люка – циклопічної з допотопних часів реліквії зниклого світу. Я зарепетував так, що потім навіть не засоромився, і звалився без тями.

Коли ж оговтався від потрясіння і поновив огляд, то в жодному з очей моторошної мумії вже не можна було розрізнити нічого певного. Про це заявив поліційний сержант Кіф, поглянувши в лупу, бо я вже не знаходив у собі сил знову побачити цю дивовижну істоту. Я ж подякував всім силам космосу за те, що мені не довелося зазирнути в очі мумії хоч хвилиною раніше. І мав зібрати всю свою рішучість, щоб у відповідь на наполегливі розпитування присутніх розповісти про те, що мені довелося побачити цієї жахливої миті одкровення. Я навіть рота не роззявив, поки ми всі не зійшли вниз, до кабінету, подалі від пекельної тварюки, яка просто не мала права на існування. Бо я вже почав відчувати в своєму мозку осередок напрочуд диких і фантастичних уявлень про мумію і її осклянілі, вирячені очі. Адже в них відбивався якийсь тип демонічної свідомості, що назавжди ввібрав у себе те, що йому довелося раптом уздріти, і марно намагається пронести страшне послання крізь безодні часів. Це явно загрожувало мені шаленством. «Але, врешті-решт, – подумав я, – мені буде легше позбутися цього, якщо розповісти іншим про те, що я встиг побачити».