Стівен Кінг - Піднесення

Ґанок був засклений, тож Скотта було майже не видно, та й жінки все одно не звертали на нього уваги. Вони бігли вздовж ґрунтового узбіччя на дальньому боці Драйву, стрижучи яскраво-білими кросівками і розмахуючи хвостиками. Собаки, присадкуваті, проте все одно молоді й досить атлетичні, трюхикали позаду.

Скотт уже двічі до них заходив з приводу тих псів, обидва рази розмовляв із Дейрдре і терпляче витримував ту ледь помітну зарозумілу посмішку, коли вона казала йому, мовляв, дуже сумнівається, що їхні собаки роблять свої справи в нього на газоні. Їхній двір обнесений огорожею, сказала вона, і протягом тієї приблизно години, коли їх немає («Дам і Ді завжди вдень бігають зі мною й Міссі»), собаки дуже гарно поводяться.

– Вони, напевно, чують мого кота, – сказав Скотт. – У них боротьба за територію. Я це розумію, як розумію й те, що ви не хочете брати їх на повідець, коли бігаєте; але я був би дуже вдячний, якщо, коли повертатиметеся з пробіжки, будете перевіряти мій газон і наводити порядок у разі потреби.

– «Наводити порядок», – вимовила Дейрдре, і її посмішка здригнулася. – Звучить трохи по-армійськи, але, може, то лише мені так.

– Як хочете, так і називайте.

– Містере Кері, якісь собаки, можливо, й роблять свої справи у вас на газоні, але це не наші собаки. Можливо, вас турбує щось інше? Чи не упередження стосовно одностатевих шлюбів, ні?

Скотт ледь не розсміявся, що було б ознакою поганої – навіть трампівської – дипломатії.

– Зовсім ні. Це упередження стосовно небажання вступити в якусь несподіванку, яку залишив один із ваших боксерів.

– Гарно поговорили, – сказала вона, досі з тією посмішкою (яка не бісила його настільки, як Дейрдре сподівалась, але таки дратувала), і спокійно й твердо зачинила двері в нього перед носом.

Уперше за останні дні та містична втрата ваги вилетіла йому з голови, і Скотт спостерігав, як двійко жінок біжать у його бік, а пси грайливо вистрибують позаду. Дейрдре і Міссі балакали на бігу, сміялися з чогось. Розпашілі щоки світилися потом і здоров’ям. Одразу впадало в очі, що Маккомб бігає набагато краще і трохи сповільнюється, щоб не переганяти партнерку. Вони не звертали жодної уваги на собак, що важко було б назвати недбалістю: В’ю-драйв не є осередком транспортного руху, особливо серед дня. І Скотт мусив визнати, що собаки вміло тримаються осторонь дороги. Принаймні в цьому було видно, як добре вони видресирувані.

«Сьогодні цього не станеться», – подумав він. Завжди так, коли готовий. Хоча було би приємно стерти ту показну посмішку з обличчя міс Маккомб…

Але таки сталося. Спочатку вбік звернув один боксер, тоді за ним рушив другий. Дам і Ді забігли на Скоттів газон і поприсідали. Скотт підняв планшет і зробив три швидкі фотографії.

Того вечора, після ранньої вечері, що складалася з миски спагеті карбонара і кусня шоколадного чизкейка, Скотт став на свої ваги «Озері», сподіваючись, як завжди останнім часом, що нарешті все буде нормально. Нормально не було. Незважаючи на велику порцію, яку він щойно заковтнув, «Озері» повідомили, що його вага знизилася до 210,8 [10] ≈ 95,5 кг. фунта.

Білл спостерігав за ним з опущеної кришки унітаза, акуратно обгорнувши лапи хвостом.

– Що ж, – сказав йому Скотт, – маємо те, що маємо, так? Як раніше говорила Нора, коли поверталася з тих своїх зустрічей, життя – це те, що ми з ним робимо, а прийняття – ключ до всього.

Білл позіхнув.

– Але ж ми й змінюємо те, що можемо, правда? Ти тримай оборону. А я піду завітаю в гості.

Скотт узяв айпад і пройшов чверть милі до відреставрованого фермерського будиночка, де Маккомб і Дональдсон жили протягом останніх десь восьми місяців, з того часу як відкрили «Святу квасолю». Він досить добре знав їхній розклад, це вийшло так мимоволі, як довідуєшся, коли приходять і йдуть твої сусіди; і зараз саме час заскочити Дейрдре наодинці. Міссі працювала шефинею в ресторані й зазвичай ішла починати підготовку до вечері біля третьої. Дейрдре, яка виконувала публічну частину роботи, вирушала о п’ятій. Скотт міркував собі, що це вона всім заправляє і на роботі, і вдома. Міссі Дональдсон залишала враження милої сірої мишки, яка дивиться на світ крізь суміш жаху і захоплення. «З перевагою першого», – подумав він. Мабуть, Маккомб вважає себе захисницею Міссі, а не лише партнеркою? Мабуть. Найпевніше, що так.

Він піднявся сходами й натиснув кнопку дзвінка. Від звуку на задньому дворі загавкали Дам і Ді.