Стівен Кінг - Піднесення

Саме це нашвидкуруч вигадане гасло й подарувало йому роботу. Уміння в дизайні – це одне; натхнення й майстерність у створенні слоганів – інше; а коли ці дві навички об’єднуються, з’являється щось особливе. У Скотта було це щось особливе, а зараз він отримав шанс це довести і мав на меті скористатися ним на повну. Зрештою, він розумів, що працюватиме з рекламним агентством, його креслення й графіку якісь люди підрихтують, а от слоган, найпевніше, залишиться. Більшість основних ідей залишаться. Вони досить сильні, щоби встояти під натиском кількох асів із Нью-Йорка.

Скотт знову двічі клацнув, і на екрані з’явилася вітальня. Кімната зовсім порожня; не було навіть елементів освітлення. За вікном виднівся дерен, який, так склалося, був частиною поля для гольфу Гайленд-Акрз, де Майра Елліс зіграла чимало ігор.

Кілька разів Майра грала два на два з колишньою дружиною Скотта, яка тепер живе (і, ймовірно, грає в гольф) у Флеґстаффі.

Білл Д. Кіт зайшов до кімнати, сонно нявкнув і потерся йому об ногу.

– Скоро поїси, – буркнув Скотт. – Ще кілька хвилин. – Ніби кіт має якесь певне поняття про хвилини або час загалом.

«Ніби в мене воно є», – подумав Скотт. Час невидимий. На відміну від ваги.

Хоча, можливо, це не так. Можна відчувати вагу – коли забагато чогось несеш, стаєш туптавим – та хіба вага, як і час, не просто людський конструкт? Стрілки годинника, цифри на вагах у ванній – хіба вони не служать просто способом виміряти невидимі сили, що мають видимий вплив? Слабка спроба загнати в рамки якусь значнішу реальність за межами того, що реальністю вважають звичайні люди?

«Та досить уже, так ти себе до ручки доведеш».

Білл знову нявкнув, і Скотт повернувся до екрана комп’ютера.

Над порожньою вітальнею висіло поле пошуку зі словами «Оберіть свій стиль!» Скотт ввів «ранньоамериканський», екран ожив – не весь одразу, а повільно, ніби кожен предмет меблів обирав якийсь обережний покупець і додавав до загальної картини: крісла, диван, рожеві стіни, помальовані візерунками, а не вкриті шпалерами, годинник «Сет Томас», клаптиковий домашній килимок на підлозі. Камін зі слабким приємним полум’ям. Над головою на дерев’яних спицях трималися керосинові лампи. Таке рішення було трохи занадто, як на Скотта, але продавці, з якими він мав справу, їх обожнюють і запевнили його, що потенційні покупці також будуть у захваті.

Він міг би оформити ігрову кімнату, спальню, кабінет, усе інше в ранньоамериканському стилі. Або повернутися до поля пошуку та обставити ті віртуальні кімнати в колоніальному, котеджному, стилі ґаррісон або крафтсмен. Сьогоднішня робота, проте, вимагала стилю королеви Анни. Скотт відкрив ноутбук і почав добирати вмеблювання.

Через сорок п’ять хвилин Білл повернувся, цього разу тручись і нявкаючи набагато завзятіше.

– Та добре, добре, – сказав Скотт і підвівся.

Він пішов на кухню слідом за Біллом Д. Котом, що чимчикував задерши хвоста. У Білловій ході давалася взнаки котяча весна, та й сам Скотт почувався трохи напружиненим.

Він насипав Біллові в миску «Фріскіз» і, поки улюбленець наминав, вийшов на передній ґанок подихати свіжим повітрям перед тим, як повернутися до м’яких крісел «Селбі», диванів «Вінфрі», комодів «Гаузз», і все це на знаменитих ніжках королеви Анни. Він подумав, що саме такі меблі можна побачити в похоронних залах: важезна херня, що має здаватися легкою, але що вдієш, на запах і смак фломастери різні.

Скотт вийшов саме в той момент, коли «леді», як назвав їх Доктор Боб, вибігали зі своєї під’їзної доріжки й повертали на В’ю-драйв довгими ногами, що миготіли під коротенькими шортами – синіми в Дейрдре Маккомб і червоними в Міссі Дональдсон. На них були однакові футболки з рекламою ресторану, який вони відкрили в центрі на Карбін-стріт. За ними неслися їхні майже однакові собаки-боксери, Дам і Ді.

Тепер згадалося те, про що заговорив Доктор Боб, коли вони вже прощалися (він, мабуть, хотів просто закінчити зустріч на позитивній ноті), – мовляв, у Скотта якісь невеликі проблеми з ресторанними леді. Так і було. Не якась прикрість у стосунках чи містична проблема з втратою ваги; більше схоже на герпес, що ніяк не минає. З них двох Дейрдре справді бісила, завжди зі своєю ледь помітною зарозумілою посмішкою – тією, яка наче благає: «Господи, дай мені сили витерпіти цих дурнів».

Раптом Скоттові щось спало на думку. Він кинувся назад у кабінет (моторно перестрибнувши через Білла, який розвалився в коридорі) і схопив планшет. Дорогою назад до ґанку відкрив додаток камери.