Стівен Кінг - Піднесення

У кутку стояли схожі на портал крана ваги, на яких можна було рухати два важки, один великий і один маленький, щоб вирівняти сталеву рейку. Елліс погладив пристрій.

– Коли я закрив офіс у центрі, лишив собі тільки анатомічне зображення на стіні й оце. «Сека», найточніші медичні ваги в історії. Дружина подарувала багато років тому, і ти мені повір: її подарунки ніколи не бувають незграбними. Чи дешевими.

– Настільки точні?

– Скажімо так: якщо я зважу двадцятип’ятифунтовий пакет борошна і ваги покажуть, що він важить двадцять чотири, то я піду назад до «Геннафорда» й вимагатиму відшкодування. Зніми черевики, щоб вага була точна. А куртку ти для чого припер?

– Побачиш. – Черевиків Скотт не скинув, натомість натягнув куртку під акомпанемент дзенькоту з кишень. Тепер, не просто повністю одягнений, а одягнений на значно холодніший день, ніж сьогодні, він став на ваги. – Поїхали.

Зважаючи на черевики й куртку, Боб посунув противагу аж до позначки 250, тоді почав рухати її назад, спочатку пхав, тоді трішки поштовхував. Голка планки балансу не піднімалася на позначках 240, 230 і 220, що Докторові Бобу здалося чимось неможливим. Не в куртці й черевиках річ – Скотт Кері просто виглядав важчим. Можливо, він помиляється на кілька фунтів у розрахунку, але він зважив занадто багато ожирілих чоловіків і жінок, щоб настільки промахнутися.

Планка збалансувалася на 212 фунтах.

– А щоб мене качка копнула, – промимрив Доктор Боб. – Треба віддати на калібрування.

– Я так не думаю, – заспокоїв його Скотт. Він зліз із ваг, засунув руки в кишені куртки. З кожної дістав по жмені четвертаків. – Роками відкладав їх у старому нічному горщику. Коли Нора пішла, він був майже повний. У мене десь по п’ять фунтів металу в кожній кишені, а мо’ й більше.

Елліс промовчав. Він утратив мову.

– Тепер розумієш, чому я не хотів іти до Адамса? – Скотт висипав монети назад у кишені, які озвалися радісним брязкотом.

Елліс нарешті здобувся на голос.

– Так, перевірмо, чи я все правильно зрозумів – ти стільки ж важиш удома?

– Фунт до фунта. У мене підлогові ваги «Озері», можливо, не такі круті, як ця крихітка, але я перевіряв, вони точні. А тепер ще глянь на оце. Зазвичай, коли я роздягаюся, то роблю це під музику для стриптизу, та оскільки ми вже робили це разом у роздягальні клубу, думаю, можна й без неї.

Скотт зняв парку і повісив її на спинку крісла. Тоді, то однією, то другою рукою тримаючись за стіл Доктора Боба, він скинув черевики. Затим пішла фланелева сорочка. Він розстебнув ремінь, зняв джинси й залишився в самих боксерках, футболці та шкарпетках.

– Можу й це скинути, – промовив він, – але, думаю, я достатньо роздягнувся. Бо от розумієш, що мене налякало. Оця штука з одягом. Саме тому я й захотів поговорити з другом, який уміє тримати рот на замку, а не зі звичайним лікарем. – Скотт указав на одяг і взуття на підлозі, тоді на парку з відвислими кишенями. – Як думаєш, скільки оте все важить?

– З монетами? Фунтів чотирнадцять мінімум. Можливо, всі вісімнадцять. Хочеш зважити?

– Ні, – відповів Скотт.

Він знову став на ваги. Рухати важки не довелося. Планка збалансувалася на 212 фунтах.

Скотт одягнувся, й вони повернулися до вітальні. Доктор Боб хлюпнув їм обом трохи «Вудфорд Резерв», і, хоча була лише десята ранку, Скотт не відмовився. Він перевернув свою склянку одним ковтком, і віскі розпалило приємний вогник у нутрі. Елліс зробив два маленькі пташині ковтки, ніби перевіряв якість, а тоді ликнув решту.

– Це ж неможливо, ти розумієш, – сказав він, відставляючи порожню склянку на приставний столик.

Скотт кивнув.

– Це ще одна причина, чому я не хотів говорити з лікарем Адамсом.

– Тоді це опинилося б у системі, – сказав Елліс. – Підтверджений факт. І так, він би наполягав, щоб ти пройшов обстеження, аби перевірити, що саме з тобою діється.

Хоча співрозмовник цього не сказав, Скотт зрозумів, що «наполягав» – надто м’яке слово. На думку йому спало, що в кабінеті Адамса прозвучало б щось на кшталт «забрати під варту». Саме тому він вирішив уникнути розголосу й поговорити натомість із другом-лікарем на пенсії.

– Ти виглядаєш на двісті сорок, – озвався Елліс. – І почуваєшся теж?

– Не зовсім. Я почувався трохи… хм-м… туптавим, коли важив дійсно двісті сорок. Здається, такого слова не існує, але це найкраще, що я можу придумати.

– Думаю, це хороше слово, – сказав Елліс, – є воно в словнику чи нема.