Стівен Кінг - Піднесення

– Двадцять вісім фунтів [3] ≈ 12,7 кг. . – Скотт визирнув з вікна і задивився на білі гольф-кари, що рухалися по зеленій траві під блакитним небом. Якби це сфотографувати, світлина б запросто опинилася на сайті Гайленд-Акрз. Скотт був упевнений, що сайт вони мають (зараз у всіх він є, навіть придорожня будка, де яблука й кукурудзу продають, має свій сайт), але таких він не робить. Він перейшов на дещо більше. – Наразі.

Боб Елліс розплився в усмішці, демонструючи досі власні зуби.

– Це немало, так, але, думаю, нічого страшного. Як для такого здоровила, ти непогано рухаєшся на корті і працюєш у спортзалі, а завелика вага навантажує не лише серце, але й загалом усе. Це ти, думаю, й так знаєш. Із «ВебЕмДі». – На цьому він закотив очі, а Скотт усміхнувся. – Скільки зараз важиш?

– А вгадай, – відповів Скотт.

Боб розсміявся.

– Тут тобі що, сільський ярмарок? Але в мене «к’юпі» вже скінчилися [4] На американських ярмарках грають у гру «Вгадай, скільки я важу». Один із типових подарунків у грі – лялька марки Kewpie . .

– Скільки часу ти пропрацював лікарем? Років тридцять п’ять?

– Сорок два.

– То не прибідняйся, ти зважував пацієнтів тисячі разів. – Скотт підвівся, довготелесий, із широким тулубом, одягнений у джинси, фланелеву сорочку і взутий у потерті черевики «Джорджія Джаєнтс». Він більше скидався на лісника чи доглядача коней, ніж на веб-дизайнера. – Вгадай, скільки я важу. А долю мою вгадуватимеш пізніше.

Доктор Боб зміряв професійним поглядом усі сімдесят шість дюймів Скотта Кері – чи, радше, сімдесят вісім, якщо в чоботях [5] ≈ 193 і 198 см. . Звернув увагу на випин живота над ременем і довгі м’язи стегна, накачані витиском ногами та гак-присіданнями на тренажерах, яких сам Доктор Боб тепер уникав.

– Розстебни сорочку і тримай.

Скотт так і зробив, продемонструвавши сіру футболку з написом «СПОРТИВНЕ ВІДДІЛЕННЯ УНІВЕРСИТЕТУ МЕЙНУ» спереду. Боб побачив широкі груди, мускулясті, але вже із зародками тих жирових відкладень, які дошкульні діти люблять називати мужецицьками.

– Я б сказав… – Елліс зупинився, вже зацікавившись таким викликом. – Я б сказав, двісті тридцять п’ять. Може, двісті сорок. Що означає: ти, напевно, важив десь двісті сімдесят [6] ≈ 106,6 кг; 108,9 кг; 122,5 кг. перед тим, як почав худнути. Мушу сказати, на корті ти нормально так носився. Я б не подумав, що так багато.

Скотт пригадав, який щасливий був, коли зрештою цього місяця зібрався з силами і став на ваги. Навіть радісний. Рівномірне зниження ваги відтоді тривожило його, так, але зовсім трохи. Ота чудасія з одягом – ось коли тривога змінилася страхом. Тут і без «ВебЕмДі» зрозуміло, що та штука з одягом не просто дивна; вона, бляха, otré [7] Otré – надзвичайний ( фр. ). .

Надворі повз будинок прокотився гольф-кар. Усередині сиділи двоє чоловіків середнього віку, один у рожевих штанях, другий у зелених, обидва повнуваті. Скотт подумав, що їм би більше пішло на користь висісти з гольф-кара і натомість походити під час гри.

– Скотте? – озвався Доктор Боб. – Ти тут чи вже зник?

– Я тут, – відповів Скотт. – Коли ми востаннє грали в теніс, я дійсно важив двісті сорок. Знаю, бо тоді вперше став на ваги. Вирішив, що настав час скинути кілька фунтів. Почав уже зовсім видихатися до третього сету. Але станом на сьогоднішній ранок я важу двісті дванадцять [8] ≈ 96,2 кг. .

Він знову сів біля своєї парки (яка ще раз задзвеніла). Боб уважно подивився на нього.

– Як на мене, ти не можеш важити двісті дванадцять фунтів, Скотте. Ти мені вибач, але виглядаєш набагато важчим.

– І здоровим?

– Так.

– Не хворим?

– Ні. Я суджу лише зовні, але…

– Маєш ваги? Звісно ж, маєш. Ходімо перевіримо.

Доктор Боб ще якусь мить дивився на нього, загадуючись, чи Скоттова проблема насправді не в сірій речовині над бровами. З його досвіду, здебільшого через вагу нервують жінки, але і з чоловіками трапляється.

– Добре, ходи за мною.

Боб повів його до кабінету, обставленого книжковими полицями. На одній стіні в рамці висіло анатомічне зображення людини, на іншій – вервиця дипломів. Скотт задивився на прес-пап’є між Еллісовим комп’ютером і принтером. Боб прослідкував за його поглядом і засміявся. Він підняв череп зі столу і кинув його Скоттові.

– Це пластик, а не кістка, тож не турбуйся, якщо впустиш. Подарунок від старшого внука. Йому тринадцять, і, на мою думку, це такий собі «вік незграбних подарунків». Ставай отуди, подивимося, що там у тебе.