Ліан Луа - Високі тіні

Чисте повітря було не торкнене міським смоґом. Первозданна природа розкинула тут свої буйні володіння.

Обличчя Власти пестили промені пізнього сонця, що потопало в горах. Вогняні лінії посмугували небозвід теплим апельсиновим відтінком, обводячи хмари золотом. Із підніжжя гір сповзала біла мла, повільно розтікаючись лугами, глибокими озерами, стрімкими ріками. З туману виринали гострі верхівки пишних ялин і спрямовувалися вгору, до перших зірок на темніючому небесному полотні.

Вітру не було, але повітря потроху ставало свіжішим. Прохолода зганяла Власту з її уподобаного місця на пагорбі, і вона була змушена скоритися. Перш ніж піти, дівчина ще раз окинула оком горизонт. Ось уже майже шість років вона спостерігала за тим, як пори року змінюють тутешній пейзаж. А коли вона вперше зійшла на цей пагорб, холодний зимовий ранок лякав мертвою тишею.

Власта глибше натягнула на голову капюшон, ховаючи великі сині очі, і поблукала через лісовий гай в’юнкою піщаною стежкою в той бік, де крізь гілки дерев пробивалося світло. Йшла дівчина неохоче, похнюплено копаючи ногою шишки. Невдовзі вона вийшла до старої, але доглянутої конюшні. Помітивши біля коней старого Родомира, Власта обережно подалася назад, а потому завернула за стайню з боку лісопосадки.

Діставшись до алеї, вона попрямувала через сад. Серед квіткових клумб біліли пишні абрикоси, вишні і осипалися рожевим снігом сакури, над якими вивищувалися темно-зелені шпилі ґотичної будівлі. Кам’яна споруда нагадувала будівлю старого європейського навчального закладу з костелом у центрі. Ось тільки храму в цьому місці ніколи не було, а масивні двері у формі арки вели до величезної парадної зали. Високі вікна проливали багряне світло на стіни, обшиті панелями темно-червоного кольору. Гострі ніші проходів і колони були прикрашені золотистою різьбою, а зі стелі звисали масивні ярусні люстри.

Це був приватний дитячий будинок, який збудував Гуго Вольф, дід нинішнього господаря – шістдесятидвохрічного Артура Вольфа. Персонал будинку складався із семи вчителів, які викладали по три-чотири предмети, кухаря – добродушної жінки із пишними формами на ім’я Сара, трьох молодих служниць і дворецького Родомира, що також виконував ролі конюха і садівника. Благородний пан Артур утримував сімдесят три дитини різного віку: найменшому нещодавно виповнився рік, а найстаршим був двадцятитрирічний брат Власти – Лучезар. По суті, не можна було з упевненістю сказати, що він жив у цьому домі, оскільки більшу частину часу хлопець проводив у відрядженнях.

Артур Вольф замолоду був співробітником правоохоронних органів, а опісля став успішним приватним детективом – одним із найкращих у країні. Коли його батько пішов на той світ, Артуру довелося продовжити сімейну справу і повернутися в дитячий будинок, що отримав назву «Вовчий дім». Але пан Артур не залишив колишню сферу діяльності і взявся виховувати наступників, яких він обрав серед дітей Вовчого дому. Наразі троє його повнолітніх вихованців, до числа яких входив брат Власти, непогано давали раду питанням, які надходили Артуру.

У парадній залі Власта зустріла трьох дівчат на рік або два молодших за неї. Вони сміялися і жваво щось обговорювали, але з її появою принишкли. Опустивши голову, Власта поквапилася перетнути кімнату, але не встигла дійти до сходів, як одна із дівчат гукнула її. Власта зупинилася і похмуро поглянула на дівчину, що підбігала, але та приємно усміхнулася і спитала:

– Скажи, будь ласка, коли приїде Лучезар? – Її голос звучав привітно, але Власта чудово розуміла, що це прикидання.

– Не маю жодного уявлення, – процідила крізь зуби вона, піднімаючись сходами.

Лучезар був загальним улюбленцем. Зграї шанувальниць цілодобово мліли біля дверей до його кімнати, із завмиранням серця чекали його повернення. І не дивно: високий красень, синьоокий блондин, талановитий, розумний і сміливий, добрий до всіх і з усіма ввічливий. З якого боку не глянь – земне втілення янгола. Поруч із ним Власта нагадувала мале чортеня. Ззовні вони були дуже схожими: той самий колір волосся, ті самі очі і форма обличчя, однак Власта завжди одягалася в чорне, наносила темний макіяж, була замкненою, тихою і грубою з усіма, з ким була змушена заговорити. Її всі недолюблювали, але ставилися до неї терпляче через повагу до брата.

Здійнявши очі, Власта помітила, що їй назустріч іде Надін, донька Артура Вольфа. Цій жінці було трохи за тридцять, але виглядала вона старше своїх років, оскільки її убрання були старомодними – типова вчителька.