Ліан Луа - Високі тіні

Цієї миті Власті раптово сяйнула думка, що з її боку було егоїстично самостійно вирішувати, де їм жити. Їй стало соромно, і вона вирішила негайно виправити ситуацію.

– А в якому місті хотів би жити ти?

– Мені все одно. Головне, щоби ти була щасливою.

За вікнами номеру з вітальні відкривався краєвид на Дніпро. Погляд Власти був прикутий до білого пароплава, що поволі розтинав рівне плесо води. Був сонячний день, і мерехтливі полиски сліпили очі.

Зар вийшов зі своєї спальні, на ходу застібаючи сорочку, і несхвальним поглядом окинув вбрання сестри: під джинсовим комбінезоном із короткими шортами виглядала тісна майка, а на ногах були високі чорні гольфи і черевики зі шнурівкою. Та понад усе його дратувала довга кофтина, що нагадувала мішок.

– З хвилини на хвилину прийде слідчий. Могла б причепуритися краще.

– Не бачу в цьому необхідності. – Власта говорила впівголоса, не відриваючи погляду від пароплава.

Зар дещо розсердився, але тон його голосу анітрохи не змінився: як і досі був ласкавим із дещицею повчальності.

– Зовнішній вигляд приватного детектива повинен викликати довіру.

Власта озирнулася з єхидною посмішкою.

– Тоді, можливо, мені варто одягнути рожеву піжаму і взяти льодяника?

Зар закотив очі і махнув рукою на безнадійну сестру.

– Нестерпна дитина, – пробуркотів він, і цієї миті пролунав стукіт у двері.

На порозі стояв чоловік років тридцяти п’яти в звичайному повсякденному одязі: джинсах і сорочці, на яку був одягнений пуловер.

– Добридень. Я – Олександр Боднар, – відрекомендувався він із властивою йому суворістю.

– Добридень, – відповів Зар, не пускаючи гостя в номер. – Будь ласка, покажіть документи.

Слідчий усміхнувся так, немов очікував подібної вимоги. Він дістав із кишені посвідчення і показав його Зару, не випускаючи з руки. Зар міг запросто відрізнити справжній документ від підробки, – цьому його навчив Артур. Переконавшись у тому, що посвідчення справжнє, Зар запросив гостя увійти.

– Прошу, сідайте. – Він вказав рукою на крісло біля кавового столика. – Чаю, кави або чогось міцнішого?

– Дякую, не потрібно. – Чоловік подивився на Власту, яка роздивлялася його з-під пасма волосся, що впало їй на очі. – Д-добридень, – розгублено промовив він.

У відповідь Власта не мовила ані слова й лише злегка кивнула.

– Не звертайте уваги на мою сестру. Вона – стажистка, – пояснив Зар, сідаючи на канапу.

– Он як. Артур не попереджав мене про те, що з вами буде ще один наступник, – сказав Олександр, опускаючись у крісло.

– Не дивно, – процідив крізь зуби Зар, схиливши голову.

– Розпочнімо. Я приніс документи в справі. – Слідчий поклав на стіл товсту чорну теку і взявся викладати з неї папери і фотографії. – Жертва – Аліна Кравчук. Студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Мешкала за місцем прописки разом із батьками. Була вбита в арковому проході власного будинку, коли поверталася з концерту. Ймовірно, при спробі пограбування.

– Ймовірно? – уточнив Зар, відірвавши погляд від фото.

– Так, вбивця забрав гаманець жертви, однак є моменти, котрі примушують мене сумніватися в тому, що це було пограбування, – сиплим голосом пояснив той.

Власта підійшла тихо, мов кішка, і вмостилася на канапі біля брата, подивляючись на фотографію в його руці. На фото вона побачила місце злочину: тіло дівчини лежало на боці, її коричневе волосся прикривало обличчя, а на жовтій сукні темніли патьоки і плями крові. Поруч із нею валялася сумка і лежали речі: люстерко, гребінець, пудра, помада і багато чого іншого, що зазвичай носять із собою жінки. Та серед речей було те, що не могло належати цій дівчині – складаний ніж, замазаний кров’ю.

Тим часом Зар продовжував розпитувати:

– Ви вважаєте, що це було умисне вбивство?

– Так, я схильний так думати, – впевнено підтвердив Олександр.

– Чому?

– Уявімо, що злочинець початково мав намір тільки пограбувати жертву, а ніж йому потрібен був лише для того, аби налякати дівчину. Але ситуація вийшла з-під контролю, і він вбив її. Злочинець розгублений і наляканий, тому кидає ножа і тікає. Це я зрозуміти можу. Та я не можу зрозуміти, як у такій ситуації він згадав про гаманець. Чому він забрав гаманець, а ножа – ні? Саме тому мені здається, що це було умисне вбивство. Злочинець не втратив голову і холоднокровно вбив дівчину, а гаманець забрав, щоби це виглядало як невдале пограбування.