Ліан Луа - Високі тіні

Власта єхидно посміхнулася і підколола брата:

– Подивись-но, ти і справді незрівнянний хлопець.

Лучезар дорікнув їй поглядом, вийшов із кімнати і віддав команду:

– Отже, не примушуй на себе чекати і йди в їдальню.

– Просто зараз?! – збунтувалася вона. – Я ж щойно прокинулася.

– Сама винна, що проспала, – холоднокровно заявив Лучезар, склавши руки на грудях.

– Дозволь мені бодай зуби почистити!

– Добре. І заразом прибери волосся і зніми цю жахливу кофту. – Він говорив про довгу простору кенгурушку на застібці, яку Власта носила практично весь час з моменту купівлі. І в ній же вона спала цієї ночі.

– Зняти кофту? – вжахнулася та. – Ні за що. Мені в ній комфортно.

Лучезар анітрохи не злагіднів.

– Якщо не знімеш, я спалю її.

Власта змушена була здатися, тому покірно схилила голову і пробубоніла:

– Твоя взяла. Я зніму кофту. – Вона з похмурим виглядом зачинила двері, а за мить прокричала: – Ти всюдисущий монстр!

– Так-так, я це вже чув, – усміхнувся Лучезар, прямуючи до своєї кімнати.

У нього, як у наступника Артура Вольфа, також була окрема кімната: простора, затишна і з мансардною стелею. У підвісній клітці біля вікна пурхали дві канарки, пестячи слух дзвінким співом. На тумбочці стояла стара світлина в дерев’яній рамці, на світлині були зображені його батьки, він і Власта, – щасливий спогад про той день, коли його проводжали в університет. Якби він знав, що незабаром…

Лучезар прийняв душ, перевдягнувся і, прихопивши з сумки товсту теку з документами, вийшов із кімнати.

Він працював тільки над тими справами, які йому надавав Артур Вольф. Це була прибуткова справа, оскільки бездоганна репутація професійного детектива дозволяла Артуру правити немалі гроші за свої послуги. Заробіток Артур ділив із Лучезаром порівну, що було доволі щедро з його боку. Так, практично, всю роботу робив Лучезар, але він би не впорався без керівництва наставника. Лучезар був дуже зобов’язаний Артуру і ставився до нього як до батька.

Кабінет Артура був на першому поверсі, навпроти бібліотеки. Двері кабінету завжди були відчиненими. Лучезар постукав перед тим, як увійти, сповіщаючи Артура про свою присутність.

За дубовим письмовим столом сидів стрункий чоловік середнього зросту. У свої шістдесят із лишком років він виглядав непогано: попри сивину і зморшки, його гладенько виголене обличчя здавалося молодим. Одягався він строго, як професор вишу, і з першого погляду справляв враження відповідальної і розумної людини.

– Заре, хлопчику мій, із поверненням! – Артур підійшов і обняв його. – Я саме дочитую звіт, який ти вчора надіслав мені. Мене радують твої досягнення. Цього разу ти навіть не звертався до мене за порадою. Я вражений.

– Дякую. Правду кажучи, знайти зниклу дитину неважко, якщо вона просто втекла з дому. Мене більше турбують причини, які штовхнули її на такий вчинок, але… – він знизав плечима і криво посміхнувся, – мені ж платять не за те, щоби я втручався в сімейні справи наших клієнтів.

– Слушно, – захитав головою Артур і вказав рукою на крісло, що стояло біля каміну. – Прошу, сідай. Я маю до тебе розмову.

– Припускаю, мова йтиме про мою сестру, – зітхнув Зар, опускаючись у крісло. – Що вона викинула цього разу?

Артур сів у крісло навпроти Лучезара і, закинувши ногу на ногу, прикурив цигарку.

– Дивно, що ти подумав про це, – щиро здивувався він. – У мене ніколи не було претензій до твоєї сестри.

– Так, але тільки у вас, – нервово хіхікнув Зар. – Від усіх інших скарги починають сипатися на мене, щойно я переступаю поріг Вовчого дому.

– Власта – незвичайна дівчинка. Вона потребує особливого підходу, – замислено зазначив Артур, випускаючи хмари сірого диму. Він взяв зі скляного кавового столика листок паперу і передав його співрозмовнику. – Вона вдає, що не хоче вчитися, але глянь на перелік книг, які вона скачала на свій комп’ютер.

У довгому списку були книги з анатомії, хімії, вищої математики, економіки, психології та багато іншого, що вивчають студенти, а не школярі її віку. Окрім всього іншого, Зару впала в око «Коротка історія часу» Стівена Гокінга і «Сто мільярдів сонць» Рудольфа Кіппенхана.

Зар вражено втретє перечитав список, а Артур незворушно продовжив:

– Це лишень те, що вона прочитала за останні три місяці. Думаю, тутешніх вчителів вона вважає нудними.

– Ми з-зараз точно про мою сестру говоримо? – затнувшись, уточнив Зар.

– Жодних сумнівів, – підтвердив Артур, посміхаючись чи то з хитрістю, чи то з долею насмішки.