Ліан Луа - Високі тіні

– Власто, ти зробила домашнє завдання? – поцікавилася вона з докором, що майнув у голосі.

Надін була талановитим хірургом, втім кілька років тому вона покинула свою кар’єру і переїхала у Вовчий дім, аби допомагати батькові. З того часу вона викладала дітям біологію і анатомію.

– Ні, – сказала руба Власта, незворушно продовжуючи підніматися сходами.

– Власто, скільки ще це триватиме? – прошипіла їй услід Надін. – Зрозумій же, це дуже важливо. Тобі цього року потрібно вступати до університету.

– Нікуди я не збираюся вступати, – флегматично пробубоніла собі під ніс Власта, однак та почула її.

– Сидітимеш на братовій шиї?! – прогриміла вона так, що задзвенів кришталь на люстрі. – У тобі немає ані краплі самоповаги!

Власта не змогла пропустити повз вуха ці слова. Вона повернулася і, підійшовши впритул до пані Надін, видала зі злісною посмішкою:

– Мій брат не скаржиться. А вам робота з дітьми явно йде не на користь. Аж надто нервовою ви стали. Та й заміж вам уже давно пора.

– Що? – Брови Надін злетіли, і вона приголомшено завмерла.

Перш ніж жінка прийшла до тями, Власта поквапилася піти геть. Опинившись у своїй кімнаті, вона зняла важкі черевики і знесилено повалилася на ліжко.

«Ці три дівиці все чули, – раптом усвідомила Власта. – Завтра новиною дня буде моя сварка з Надін. Впевнена, вона дасть мені науку гарних манер. І… буде права».

Власта трохи піднялася і подивилася у вікно. Її кімната була на останньому поверсі будівлі, завдяки чому із вікна розгортався заворожливий пейзаж. Сонце вже сховалося, але хвилясті обриси гір досі чітко виділялися на фоні потемнілого неба. Вона раптом згадала своє рідне місто – Кам’янець-Подільський. Його вузенькі вулички, середньовічні будинки, храми і величну фортецю зі шпичастими вежами. Місто завжди шуміло, яскрило життям і світлом. Власті подобалося бути його частиною.

Батько Власти працював гідом і часто брав її з собою на екскурсії. Вона сотню разів чула його оповідь про історію міста, але продовжувала щоразу із захватом вловлювати кожне слово. Спогади про це наповнювали її серце теплом.

«Такі щасливі сонячні дні. Моє дитинство»… – Ці слова відлунили в її голові і викликали страшний спогад: картину, яка поверталася до неї щодня, знову і знову. Спогад вривався в її думки і пробігав перед очима настільки реалістично, немов Власта на долю секунди поверталася в минуле, у той фатальний день майже шість років тому.

Був вівторок… Так, щовівторка вона ходила після уроків на заняття з гімнастики. Коли вона поверталася додому з батьком, уже було темно. Засніжене місто блищало ілюмінацією. Лучезар тоді жив у Чернівцях, оскільки вчився на першому курсі університету.

Той вечір… У передпокої батько зняв із неї пальто, шапку і взуття. Вона обняла і поцілувала маму, взяла портфель і побігла у свою кімнату на другому поверсі. Та не встигла вона зійти зі сходів, як почула пронизливий крик мами. За ним долинули глухі звуки падіння якихось речей і дзвін потрощеного скла. За мить Власта побачила маму, на обличчі якої застиг панічний страх. Вона бігла до неї і кричала, щоби та негайно сховалася, але Власта була приголомшена і не могла зрушити з місця.

Її мати, спотикаючись і падаючи, піднімалася сходами. І раптом Власта помітила, що по стінах поповзли тіні. Страхітливі темні лінії звивалися наче змії і тягнулися до її мами. Якоїсь миті із тіней вирвалися довгі чорні руки, криві і кощаві. Вони схопили маму і нещадно потягнули її сходами назад у вітальню.

Власта випустила з рук портфель і помчала слідом за мамою. На півдорозі вона побачила у вітальні чоловіка в чорному пальто. Мама лежала біля його ніг, а десятки рук притискали її до підлоги. Щосили вона прокричала Власті: «Біжи!», а за секунду чорні руки зламали їй шию.

Власта заціпеніла, припинивши дихати. Її погляд був прикутий до мами. А потому вона почула шурхіт: руки поповзли до неї, неквапливо видираючись по стінах і сходах. Її ноги підкосилися, і вона присіла, щосили схопившись за поруччя. Серце виривалося з грудей, а страх розкривав очі дедалі ширше. Чоловік непорушно стояв у вітальні. Здавалося, його жорстокі очі виблискували, як у хижака, а посмішка нагадувала звіриний вищир.

Раптом почувся свист гальмуючих шин, і у вікна вітальні вдарило світло фар. Незваний гість сполохав вбивцю, і той миттю зник у своїй тіні, що висіла на стіні #769;. Почулися квапливі кроки, але Власта нікого не побачила, оскільки втратила свідомість.