Коді Ґудфеллоу - Лети або тремти

Перший був зовсім дитиною, на вигляд він щойно закінчив середню школу; мав наїжачене чорне волосся й завеликий маскувальний костюм для джунглів, накрохмалений, чистий, зі знаками розрізнення рядового пілота першого класу. Я сказав йому: «Ласкаво просимо на борт», – і хотів допомогти зайти в двері для екіпажу, але він відсахнувся і мало не вдарився головою об низький одвірок. Гадаю, якби там було більше місця, він би відскочив. Мені в ніс ударив його запах, різкий і лікарняний, – мазь «Vicks VapoRub».

За ним ішла бортмедсестра, рішуча і професійна в ході, вбранні та жестах; на борт вона теж піднялася без допомоги. Я так само привітався з нею. Упізнав: одна з тих, кого я регулярно перевозив із Кларка на Філіппінах до Дананґа і в зворотному напрямку на початку своєї кар’єри. Вона була лейтенанткою зі сталевим поглядом і сріблястим волоссям. Колись недвозначно – і то не раз – натякала мені, що будь-який йолоп, котрого вигнали зі школи, виконував би мою роботу краще за мене. На формі в неї було написано «Пембрі». Вона доторкнулася до хлопцевої спини й повела його до крісел, але не прохопилася жодним словом, навіть якщо впізнала мене.

– Сідайте де заманеться, – дозволив я. – Я технік-сержант Девіс. Ми злетимо менш ніж за пів години, тож влаштовуйтеся зручніше.

Хлопець на мить завмер.

– Ви мені не казали, – звернувся він до медсестри.

Вантажне відділення «старліфтера» з виставленими на загальний огляд, а не захованими, як в авіалайнері, нагрівальними, охолоджувальними та пневматичними трубками скидалося на приміщення котельні. Труни вишикувались у ньому двома рядами, залишивши посередині прохід. Загалом їх було сто шістдесят – стояли по чотири одна на одній. На місці їх утримували жовті багажні сітки. Дивлячись повз них, ми бачили, як зникає сонячне світло, – вантажний люк зачинився, залишивши нас у незручній півтемряві.

– Так ти найшвидше потрапиш додому, – сказала жінка хлопцеві нейтральним тоном. – Ти ж хочеш додому, чи не так?

Його голос сочився переляканою образою:

– Я не хочу їх бачити. Хочу сісти обличчям уперед.

Якби малий озирнувся, він побачив би, що таких крісел у нас немає.

– Усе гаразд, – заспокоїла медсестра, знову смикнувши його за руку. – Вони теж їдуть додому.

– Не хочу дивитися на них, – повторив хлопець, коли вона підштовхнула його до крісла біля одного з маленьких ілюмінаторів. Коли він спробував пристебнутися, Пембрі нахилилась і допомогла йому. Він учепився в бильця крісла, як у поперечину на до всирачки страшних американських гірках. – Не хочу про них думати.

– Я зрозуміла.

Пішовши вперед, я вимкнув світло в салоні. Тепер довгі металеві скриньки освітлювали лише дві червоні лампочки-близнючки. Повернувшись, я приніс хлопцеві подушку.

Ідентифікаційна табличка на занадто великій для нього куртці повідомляла: «Ернандес». Хлопець сказав:

– Дякую.

Але бильця не відпустив.

Пембрі пристебнулася поруч із ним. Я склав їхні речі та взявся за останню перевірку.

Піднявшись у повітря, я зварив на електричній плитці в пасажирському модулі каву. Медсестра Пембрі відмовилась, а Ернандес трохи випив. Пластикове горнятко тремтіло в його руках.

– Боїтеся літати? – запитав я. Це було так незвично для військово-повітряних сил. – У мене є трохи драмаміну [4] Лікарський засіб від нудоти в транспорті. …

– Я не боюся літати, – процідив він крізь зуби. Хлопчик весь час дивився повз мене на вишикувані в багажному відсіку ряди.

Тепер слід було подбати про екіпаж. Жодна пташка не мала постійного екіпажу, як у давнину. ВТК [5] Військово-транспортне командування. пишалося: люди в них такі взаємозамінні, що будь-який екіпаж, члени якого ніколи раніше не бачились, може зібратися на стоянці й полетіти будь-яким «старліфтером» у будь-який кінець Землі. Кожен знав мої завдання, так само як і я їхні, вздовж і впоперек.

Я пішов до кабіни й побачив, що всі вже на своїх місцях. Найближче до дверей кабіни сидів, зігнувшись над апаратурою, другий бортінженер.

– Вирівнювання на чотири, газу не додавайте, – сказав він.

Я впізнав його гидке обличчя і протяжну арканзаську вимову, але не пам’ятав, звідки їх знаю. Після семи років польотів на «старліфтерах» я виявив, що принаймні раз літав майже з усіма. Він подякував мені, коли я поставив на його столик горнятко з чорною кавою. На його формі було написано «Гедлі».