– Аеропорт Тімері?
– Це в передмісті Джорджтауна в Ґаяні. – Коли я подивився на бланк, він повів далі: – Колишня британська колонія. Тімері колись називався База військово-повітряних сил Аткінсон.
– Що за місія?
– Щось типу масової медичної евакуації експатів з якогось Джонстауна.
Американці в халепі. Більшу частину своєї кар’єри у ВПС я витратив на порятунок американців з халеп. Щиро кажучи, рятувати американців з халепи в біса приємніше, ніж тягати шини для джипів. Я подякував йому й поспіхом натягнув чистий літальний костюм.
Я сподівався вчергове провести День Подяки в Панамі на Базі військово-повітряних сил Говард – тридцять градусів, фарширована індичка з їдальні, американський футбол на армійському радіо і достатньо часу між рейсами, щоб подобрішати й набратися. Рейс із Філіппін сюди минув легко, пасажирів і вантаж уже випустили й відпустили. А тепер це.
Працюючи майстром вантажно-розвантажувальних робіт, звикаєш до уривчастого сну. C-141 «Старліфтер» був найбільшим транспортно-вантажним носієм на службі командування Військово-повітряних сил, здатним підняти понад 30 тонн вантажу або двісті озброєних бійців та віднести їх у будь-яку точку планети. Завдовжки з половину футбольного поля, з високою посадкою та стрілоподібними крилами, що якось по-кажанячому звисали над гудроном, із задертим Т-подібним хвостом, опускними дверима і вбудованою вантажною рампою, «старліфтер» не мав конкурентів у перевезенні вантажів. Я був почасти стюардом, почасти вантажником: завдання майстра вантажно-розвантажувальних робіт – якомога ретельніше й безпечніше все запакувати.
Коли весь вантаж підняли на борт, а відомості про центрування і вагу були заповнені, той самий пілот знайшов мене знову; я лаявся на панамський наземний персонал, який залишив на корпусі літака подряпину.
– Сержанте Девіс! Плани змінилися, – повідомив він, перекрикуючи завивання автонавантажувача, і простягнув мені нову вантажну декларацію.
– Більше пасажирів?
– Нові пасажири. Медики залишаються тут. – Він пробурмотів щось незрозуміле про зміну завдання.
– Хто ці люди?
Я знову нашорошив вуха, щоб почути, що він каже. А може, почув правильно, але, відчуваючи, як скрутило нутрощі, хотів, аби він повторив ще раз. Мені хотілося, щоб я почув його неправильно.
– Похоронна служба.
Саме це, як мені здалося, він сказав.
Тімері був типовим аеропортом третього світу – достатньо великий, аби туди міг втиснутися «боїнг-747», але помережаний вибоїнами й забудований іржавими квонсетськими ангарами [3] Ангар напівциліндричної форми з гофрованого заліза. Під час Другої світової війни використовувався як тимчасова армійська казарма або господарська будівля. Перші споруди такого типу було зібрано 1941 року в містечку Квонсет-Пойнт, штат Род-Айленд.
. Низька смуга джунглів навколо поля мала такий вигляд, наче її атакували годину тому. Гелікоптери з дзижчанням здіймались і опускались, а на гудроні юрмились американські військовослужбовці. Я одразу зрозумів, що справи кепські. За стінами нашої пташки від асфальту підіймався жар, погрожуючи розплавити підошви моїх черевиків, перш ніж я встигну встановити противідкатні тримачі. Наземний персонал американських військових підійшов до нас – їм кортіло швидше розпакувати й зібрати гелікоптер. Один із них, голий до пояса, з зав’язаною на талії сорочкою, простягнув мені вантажну декларацію.
– Не розслабляйтеся, – сказав він. – Щойно розберемося з гвинтокрилом, завантажимо вас. – Він кивнув на щось через плече.
Я подивився в тому ж напрямку на мерехтливу рульову доріжку. Труни. Безліч рядів похмурих алюмінієвих домовин сяяли під безжальним тропічним сонцем. Я пам’ятав їх зі своїх польотів до Сайґона шість років тому, коли отримав посаду майстра вантажно-розвантажувальних робіт. Можливо, у мене всередині щось затріпотіло через те, що я мало спав, а може, через те, що вже кілька років не перевозив мерців. Хай там як, я проковтнув клубок у горлі. Подивився на місце призначення: Довер, штат Делавер.
Наземний персонал завантажував свіжі запаси в пасажирський модуль, коли я дізнався, що на зворотному шляху в нас будуть два пасажири.
Читать дальше