Коді Ґудфеллоу - Лети або тремти

У такі миті ви абсолютно нічого не контролюєте. Ви не можете зробити нічого конструктивного, крім як двічі перевірити свій пасок безпеки, поки на кухні калатають тарілки й пляшки, багажні відділення над головою розчахуються, немовлята верещать, ваш дезодорант відмовляється працювати, а стюардеса каже в колонках над головою: «Капітан просить вас залишатися на своїх місцях». Поки ваша забита людьми труба гойдається, крутиться, вібрує і скрипить, ви маєте час поміркувати про тендітність людського тіла і незаперечний факт: ви приземлитесь.

Тепер, коли я забезпечив вас поживою для роздумів під час наступної мандрівки небом, дозвольте запитати: чи є у світі якась інша сфера людської діяльності, що краще пасувала б до антології жахливих і напружених історій на кшталт тієї, яку ви зараз тримаєте в руках? Я гадаю, що немає, пані й панове. Тут є все: клаустрофобія, акрофобія, втрата власної волі. Наші життя завжди висять на волосині, але найчіткіше це розумієш, коли спускаєшся до Ла Ґвардії [1] Аеропорт у Нью-Йорку. (Тут і далі прим. перекл.) крізь щільні хмари та зливу.

Скажу особисто про себе: ваш редактор значно кращий літун, ніж був раніше. Завдяки моїй кар’єрі романіста, за останні сорок років мені довелося чимало політати, а десь до 1985-го я насправді дуже боявся літати. Я розумів теорію польоту, розумів статистичну безпеку, але все це не допомагало. Почасти мою проблему породжувало бажання (яке досі не минулося) контролювати кожну ситуацію. Я почуваюся безпечно, коли сиджу за кермом, тому що довіряю собі. А коли ви за кермом… то вже не так безпечно (перепрошую). Коли ви заходите в літак і сідаєте, то передаєте контроль незнайомим людям, котрих, можливо, ніколи навіть не побачите.

Для мене найгірше те, що з роками я вкрай відшліфував свою уяву. Це нормально, коли я сиджу за столом і вигадую оповідки про те, які жахливі речі можуть статися з дуже милими людьми, і не так нормально, коли мене беруть у заручники в літаку, що повертає на злітно-посадкову смугу, вагається, а потім жене вперед із такою швидкістю, на яку в сімейному автомобілі не наважився б навіть самогубець.

Уява – двогостре лезо, і в ті дні, коли я лише почав чимало літати завдяки своїй роботі, мені нескладно було ним порізатись. Надзвичайно легко зануритись у думки про всі рухомі деталі двигуна за моїм вікном; тих деталей так багато, що кінець їхньої злагодженої роботи здається майже невідворотним. Легко замислитись (насправді неможливо не зробити цього), що означають ці ледь помітні зміни у звуках, які видають мотори, або чому літак раптом нахилився в іншому напрямку і поверхня моєї пепсі нахиляється разом із ним (загрозливо!) у своїй маленькій пластянці.

Якщо пілот виходив у салон трохи побазікати з пасажирами, я розмірковував, чи компетентний другий пілот (звичайно, він не може бути так само компетентним, інакше його б не посадили другим). А може, літак на автопілоті – та уявіть, що автопілот раптом вимкнеться, поки пілот обговорюватиме з кимось шанси «Янкіз», і літак несподівано пірне донизу. А що, як відімкнеться замок багажного відділення? А що, як замерзне шасі? А що, як вікно має дефект, але контролер якості замріявся про свою кохану вдома і проґавив його, і воно вибухне? І якщо вже на те, а що, як у нас влучить метеор і кабіна розгерметизується?

А потім, у середині 1980-х, більшість цих страхів ущухла після майже летального досвіду, коли я вибирався з Фармінгдейльського аеропорту в Нью-Йорку на шляху до Банґора, штат Мейн. Я переконаний, існує чимало людей – напевно, дехто з них просто зараз читає цю книжку, – котрі мають власні аерострахи: від руйнування передньої опори шасі до того, що літак зіслизне із заледенілої злітно-посадкової смуги. Але це було вкрай близько до смерті; та я досі живий і можу розповісти про це.

Було пізнє пообіддя. День був прозорий, як кришталь. Я летів чартером «Лірджет-35», у якому під час зльоту здається, наче тобі до дупи прив’язали ракету. На цьому «Лірі» я вже багато разів літав. Я знав його і довіряв пілотам, чому ні? Один із них у кріслі ліворуч розпочинав з польотів на винищувачах у Кореї, пережив там незліченні бойові місії й відтоді не припиняв літати. У нього були десятки тисяч годин нальоту. Я дістав роман у паперовій обкладинці та збірник кросвордів, сподіваючись на легкий переліт і приємне возз’єднання з дружиною, дітьми та собакою.

Ми піднялися на дві тисячі метрів, і я розмірковував, чи зможу переконати свою родину піти сьогодні ввечері в кіно, – аж раптом «Лір» немов наштовхнувся на цегляну стіну. Тієї миті я був переконаний, що ми потрапили в повітрі в аварію і всі троє – два пілоти і я – загинемо. Невеличка кухонька розчахнулась і виблювала свій вміст. Подушки на вільних місцях вистрілили в повітря. Маленький літачок нахилився… ще трохи нахилився… і повністю перевернувся. Це я відчув, але не бачив. Я заплющив очі. Життя не промайнуло переді мною. Я не подумав: «Я ж так багато не встиг зробити». Не відчув прийняття (чи неприйняття, якщо вже на те). Просто був переконаний, що мій час прийшов.