Коді Ґудфеллоу - Лети або тремти

Я підскочив з ліжка на ноги й помчав повз пасажирський відсік, не встигнувши навіть подумати. А тоді побачив Пембрі. Вона встала зі свого місця і стояла перед Ернандесом, котрий безладно розмахував руками. Вона ухилялась і спокійно казала йому слова, які заглушав рев двигуна. Проте його самого заглушити було складно.

– Я чув їх! Я чув їх! Вони тут! Усі ті діти! Усі ті діти!

Я рішуче доторкнувся до нього.

– Заспокойся!

Він припинив розмахувати руками. Обличчя прибрало зніченого виразу. Погляд прикипів до мене.

– Я чув, як вони співають.

– Хто?

– Діти! Всі… – Він безпомічно махнув у бік неосвітлених трун.

– Тобі наснилося, – втрутилась Пембрі. Її голос ледь помітно тремтів. – Я весь час була поруч. Ти спав. І нічого не міг чути.

– Усі діти померли, – озвався хлопець. – Усі до одного. Вони нічого не знали. Як вони могли не здогадатися, що п’ють отруту? Хто напуває власних дітей отрутою? – Я випустив його руку, і він подивився на мене. – У вас є діти? – запитав.

– Ні, – відповів я.

– Моїй доньці, – повів він далі, – півтора рочка. А синові – три місяці. З ними слід поводитись обережно, терпляче. Моїй дружині чудово це вдається, розумієте? – Я вперше помітив піт у нього на чолі й руках. – Але я теж непогано даю з ними раду, тобто, щиро кажучи, не знаю, що за фігню я роблю, але я б ніколи їм не нашкодив. Я беру їх на руки і співаю їм, а якщо хтось інший спробує нашкодити їм… – Він схопив мене за руку, яка щойно торкалася його. – Хто може дати власній дитині отруту?

– Ви в цьому не винні, – заспокоїв його я.

– Вони не знали, що це була отрута. І досі не знають. – Він притягнув мене ближче і сказав, дивлячись простісінько у вічі: – Я чув, як вони співають.

Щоб я здох, якщо від його слів у мене мороз не пішов поза шкірою.

– Я піду і все перевірю, – пообіцяв я, схопив зі стіни ліхтарик і рушив центральним проходом.

У мене була практична причина перевірити весь цей галас. Як майстер вантажно-розвантажувальних робіт, я знав, що незвичні звуки обіцяють неприємності. Колись чув історію про те, як екіпажу здавалося, що десь у вантажному відсіку нявчить кіт. Майстер не зміг його знайти, але вирішив, що той сам покажеться, коли вони розвантажуватимуться. Виявилося, що «нявчало» ослаблене кріплення, яке зігнулося, щойно колеса торкнулися посадкової смуги, вивільнило три тони вибухонебезпечних артилерійських запасів і зробило посадку надзвичайно цікавою. Дивні звуки означають проблеми, і я не був таким дурнем, аби не зважати на них.

Я перевірив усі кріплення й сітки, а обійшовши їх, зупинявся і прислухався, подивився, чи нема слідів совання, чи з пасків не стирчать нитки, чи не впадає в очі щось незвичне. Обійшов усе з одного боку, потім із другого, перевірив навіть вантажні двері. Нічого. Усе було надійно, усе, як завжди в мене, якнайкраще.

Я пішов проходом до своїх пасажирів. Ернандес плакав, ховаючи обличчя в долонях. Пембрі гладила його спину однією рукою, сидячи поруч, як робила колись моя мама.

– Усе чисто, Ернандесе. – Я повісив ліхтарик на місце на стіні.

– Дякую, – озвалася замість нього Пембрі, а потім сказала мені: – Я дала йому валіум, зараз заспокоїться.

– Просто перевірка безпеки, – повідомив їй я. – А зараз вам обом слід відпочити.

Повернувшись до свого ліжка, я знайшов там Гедлі, другого бортінженера, тож сам ліг на нижнє, але не зміг одразу заснути. Намагався не думати про те, чому труни опинилися саме в моїй пташці.

«Вантаж» – це евфемізм. Ти пакував усе, від плазми крові до потужної вибухівки, лімузинів таємних служб і золотих злитків; транспортував їх, тому що це твоя робота й годі; ти робив усе можливе, аби пришвидшити її.

«Просто вантаж», – подумав я. Але цілі родини, що наклали на себе руки… Я був радий забрати їх із пекла джунглів і повернути додому, до рідних. Однак медики, котрі прибули туди першими, весь цей народ на землі, навіть мій екіпаж – усі ми з’явилися надто пізно, аби допомогти їм ще чимось. Я абстрактно, непевно думав про те, що матиму дітей, і мене бісила сама думка, що хтось може зробити їм зло. А ці батьки вчинили так навмисно, виходить?

Я не міг розслабитися. Знайшов старий примірник «Нью-Йорк Таймс», складений під ліжком. «Мир на Близькому Сході ще за нашого життя», – було написано там. Біля статті була світлина, на якій президент Картер і Анвар Садат потискали один одному руки. Я вже засинав, коли почув, що Ернандес знову скрикнув.

Я витягнув дупу з ліжка. Пембрі стояла, затиснувши рота руками. Я подумав, що Ернандес ударив її, тож підійшов до жінки й відвів її руки, шукаючи рану.