Стівен Кінг - Острів Дума

– Попустися, Ваєрмене.

Він кивнув, але уникав мого погляду. Дивився на затоку.

– Я просто хочу тебе запевнити, що нічого їй не обіцяв. Але вона… здитиніла зараз. Тож іноді діє, як дитина, спирається не на факти, а на те, чого їй самій хочеться.

– І хоче, щоб їй читали?

– Так.

– Вірші на касетах чи компакт-дисках її не задовольняють?

– Та де там. Вона каже, що різниця між записом і живим голосом, як різниця між консервованими грибами і свіжими.

Він посміхнувся, але все ще уникав мого погляду.

– А чому ти їй не читаєш?

Не відриваючи очей від води, він промовив:

– Тому що я більше не можу.

– Не можеш більше… але чому?

Він подумав, а потім струснув головою:

– Не зараз. Ваєрмен сьогодні втомився, мучачо, а вона не спатиме всю ніч. Безсонна й балакуча, сповнена жалів і розкаянь, уявлятиме, ніби вона у Лондоні або в Сан-Тропе. Я бачу ознаки, які вказують на це.

– Ти розповіси мені іншим разом?

– Еге ж, – він зітхнув, не розмикаючи губ. – Якщо ти зміг відкритися, то, сподіваюся, і я зможу, хоча мені це не до вподоби. Ти певен, що сам дійдеш?

– Абсолютно, – запевнив я, хоча стегно в мене дрижало, мов великий двигун.

– Я би відвіз тебе у гольф-візку, це запросто, але в такому стані – як я його називаю «клінічна глупа ясність» – вона може надумати помити вікна… або повитирати порох з якихось полиць… або вирушити на прогулянку без свого ходунка.

Його аж пересмикнуло. Це було схоже на дійство, що почалося бурлеском, а наприкінці стало реальністю.

– Всі мене хочуть всадовити у гольф-візок, – сказав я.

Він кивнув:

– Гарний хлопчик. Ти мені про це розкажеш, коли я прийду до тебе подивитися на картини. Будь-який час згодиться. Тут є одна доглядальниця за викликом, Анна-Марія Вістлер, я можу їй зателефонувати, якщо тобі краще підходить ранок.

– Окей, дякую. І ще дякую тобі, Ваєрмене, за те, що вислухав мене.

– Дякую, що почитав хазяйці. Buena suerte, amigo [98] Щасти тобі, друже ( ісп .). .

Я рушив уздовж пляжу і вже подолав з п’ятдесят ярдів, аж раптом дещо прийшло мені на ум. Я обернувся, гадаючи, що Ваєрмен уже пішов, але він так і стояв там само, руки в кишенях, і вітер із затоки – вже прохолодніший – відкидав назад його довге посивіле волосся.

– Ваєрмене!

– Що?

– А Елізабет сама була колись художницею?

Він довго нічого не відповідав. Тишу порушували тільки дедалі сильніше підштовхувані вітром хвилі, які цього вечора билися голосніше. Відтак він заговорив.

– Цікаве запитання, Едґаре. Якщо ти спитаєш її – а я не раджу тобі цього робити – вона скаже, що ні. Проте я не вважаю, що вона скаже правду.

– Чому ж так?

Але він сказав лише:

– Тобі краще йти, мучачо. Перш ніж твоє стегно задерев’яніє. – Відтак різко змахнув рукою на прощання, відвернувся і рушив назад по хіднику, наздоганяючи свою довгу тінь, і лиш тоді я зрозумів, що він пішов.

Я постояв на місці ще пару довгих секунд, відтак повернувся лицем на північ, установив очима курс на Велику Ружу і теж вирушив додому. Подорож видалася довгою, і, поки я йшов, моя власна, абсурдно подовжена тінь загубилася у заростях морського вівса, але в кінці я її наздогнав. Хвилі не переставали наздоганяти одна одну, і мурмотіння мушель під будинком знову перетворювалося на суперечку.

Почніть з того, що знаєте, а потім все переосмисліть. Мистецтво – магія, це беззаперечно, але всяке мистецтво, хоч яке чудернацьке, бере початок з нехитрої повсякденності. Просто не варто дивуватися, якщо на звичайному ґрунті раптом виростають фантастичні квіти. Елізабет це розуміла. Ніхто її не вчив, вона вчилася в самої себе.

Чим більше вона рисувала, тим більше помічала. Чим більше помічала, тим більше хотіла рисувати. Так воно й працює. А чим більше вона помічала, тим швидше до неї поверталася мова: спершу ті чотири-п’ять сотень слів, що вона їх знала на той день, коли випала з візка і вдарилась головою, а дедалі більше й більше.

Татко був вражений тим, як швидко досконалішають її рисунки. Сестри теж – обидві Великі Злюки і близнючки (окрім Аді, бо Аді була в Європі з трьома подружками й двома вірними дуеньями – Емері Полсон, юнак, за якого вона вийде заміж, тоді ще не з’явився на сцені). Налякана її талантами няня/доморядниця називала її la petite obéah fille [99] Мала ворожбитка ( креольський діалект французької ). .

Лікар, котрий навідувався до неї після травми, попереджав, що дівчинці не слід перевтомлюватись і хвилюватись, бо може підхопити гарячку, але в січні 1926-го вона вже блукала всією південною частиною острова, таскаючи за собою альбом, і, закутавшись у «пеплий жакет з томпонами», геть усе малювала.