Елізабет Істлейк подивилася на Ваєрмена з виразом такої лагідної втіхи, що мені це захотілося намалювати… Хоча не певен, чи хтось сприйняв би це всерйоз. Я не певен, що ми ще спроможні повірити простим емоціям у мистецтві, хоча щодня бачимо їх у житті.
– Ваєрмене! Я прокинулася рано й чудово побавилася з порцеляною! – В неї був тягучий південний акцент, що перетворював порцеляну на парацаляну. – Поглянь-но, вся родина разом!
На одному кінці столу стояла модель будинку. Отого типу, що з колонами. Згадайте маєток Тараз «Відлетілих за вітром» і матимете уявлення. Чи уйаавлення , якщо промовити це на манер Елізабет. Навкруг нього розташувалося з десяток статуеток. Диспозиція виглядала на диво церемонною.
– Авжеж, усі тут, – погодився Ваєрмен.
– І школа! Подивися, як я розставила учнів біля неї! Іди-но поглянь!
– Я подивлюся, але ж ви знаєте, як я не люблю, коли ви піднімаєтеся без мене.
– Мені не хотілося гукати тебе по вокі-токі. Я почуваюся чудово. Іди-но подивися. І хай твій новий друг також подивиться. О, я знаю, хто ти. – Вона посміхнулася, поманивши мене пальцем. – Ваєрмен мені все про тебе розповідає. Ти новий мешканець Лососевої мизи.
– Він називає цей будинок Великою Ружею, – сказав Ваєрмен.
Вона засміялася. Прокуреним сміхом, що перейшов у кашель. Відтак поточилася, і Ваєрмен поспішив підтримати її. Міс Істлейк, здавалося, не звернула уваги ані на свій кашель, ні на реакцію Ваєрмена.
– Мені подобається! – проголосила вона, прокашлявшись. – Так, золотце, мені подобається нова назва! Підходь, подивишся, як я аранжувала школу, містере?.. Я певна, що чула твоє ім’я, але воно десь вискочило, таке часто трапляється, ти містер?..
– Фрімантл, – назвався я, – Едґар Фрімантл.
Я приєднався до них біля ігрового столу, вона подала мені руку. М’язів на ній не відчувалося, але була вона, як і її ступні, доволі великого розміру. Мистецтво привітання вона не забула, бо потисла мою долоню якомога міцніше. Під час нашого рукостискання вона дивилася на мене зі щирою цікавістю. Мені сподобалося, як спокійно вона визнає слабкість своєї пам’яті. І хай там який у неї Альцгаймер, але сам я затинався розумом і язиком куди більше за неї.
– Приємно познайомитися, Едґаре. Я бачила тебе раніше, але не пригадаю коли. Згадаю потім. Велика Ружа! Класно звучить!
– Мені подобається мій будинок, мем.
– Добре. Я вельми рада, що він тебе задовольняє. Знаєш, це мистецький дім. Едґаре, ти ж художник?
Вона дивилася на мене своїми простодушними синіми очима.
– Так, – промовив я найперше і найлегше та, либонь, це й було правдою. – Гадаю, що так.
– Безумовно, ти художник, золотце. Я одразу це зрозуміла. Я хочу якусь з твоїх картин. Ваєрмен узгодить із тобою ціну. Він і юрист, і прегарний кухар, він тобі про це казав?
– Так… ні… тобто… – Я розгубився. Бесіду вона сплітала одночасно з багатьох ниток. Ваєрмен, цей пес, здавалося, ледь стримується, щоб не зареготати. Тим самим, звісно, і мене підбиваючи до сміху.
– Я намагаюся отримати картини всіх художників, котрі зупиняються у Великій Ружі. В мене є намальована там річ Гарінга. Є також етюд Далі.
Це відбило в мене охоту сміятися.
– Справді?
– Авжеж! Я покажу тобі трохи згодом, його не можна оминути, він у телевізорній кімнаті, а ми завжди дивимося Опру . Правда ж, Ваєрмене?
– Так, – погодився він і кинув погляд собі на внутрішній бік зап’ястя, де блиснув циферблат годинника.
– Але ми не конче мусимо дивитися її хвилина в хвилину, бо маємо чудовий пристрій, що називається… – Вона замислилася, нахмурилася і приклала палець до ямки на своїй пухкій щоці. – Віто? Ваєрмен, він зветься Віто?
Той посміхнувся:
– ТіВо [91] TiVo – цифровий пристрій, який програмується на одночасний запис кількох передач по кабельних телеканалах з вирізанням реклами.
, міс Істлейк.
Вона розсміялася.
– ТіВо, хіба не кумедне слово? Та хіба ми самі не смішні з цими формальностями? Для мене він Ваєрмен, а я для нього міс Істлейк – окрім тих випадків, коли я дратуюся через те, що назви речей випадають мені з голови. Ми мов персонажі з якоїсь вистави! Такої веселої, де знаєш, що ось-ось заграє оркестр і вся трупа заспіває!
Вона зареготала, аби показати всю чарівливість цієї ідеї, проте її сміх звучав строха ніби божевільно. Цього разу її акцент скерував мої думки від Марґарет Мітчелл до Тенесі Вільямса [92] Видатний драматург Теннессі Вільямс страждав на важкі ментальні розлади.
.
Читать дальше