Стівен Кінг - Острів Дума

Елізабет за допомогою дистанційного пульта притишила доктора Філа, а тоді простягнула мені книжку, на якій був лежав пульт. Її очі дивилися з несміливою надією.

– Ваєрмен каже, що ти прийдеш і почитаєш мені якось після полудня, Едмунде, це правда?

Іноді ми змушені щось вирішувати за долю секунди, і тоді був саме той момент. Я вирішив не дивитися на Ваєрмена, котрий сидів по праву руку від Елізабет. Притомність, продемонстрована нею біля ігрового столу, вже спливала, навіть мені це було помітно, хоча я гадав, що у її голові ще чимало чого залишилося. Погляд у бік Ваєрмена показав би їй, що це новина для мене, відтак вона б засоромилася. Мені не хотілося змушувати її соромитися, почасти тому, що вона мені сподобалася, почасти через те, що я міг уявити, як багато приводів для зніяковіння в майбутні пару років приготувало їй життя. Невдовзі може початися щось гірше, ніж забування імен.

– Ми про це балакали, – промовив я.

– Може, ти прочитаєш мені вірша сьогодні? – спитала вона. – За твоїм вибором. Я так за ними скучила. Я можу обійтися без Опри, але життя без книжок жалюгідне, а без поезії воно… – вона засміялася. Цей розгублений сміх краяв мені серце. – Воно, як життя без картин, як ти вважаєш? Чи ти не згоден?

У кімнаті було дуже тихо. Десь цокотів годинник, і все. Я чекав, що Ваєрмен щось скаже, але він мовчав; вона тимчасово позбавила його мови, не дивина для такого hijo de madre [95] Матусин синочок, мазунчик ( ісп .). .

– Ти можеш вибрати сам, – сказала вона знову. – Хоча, якщо я тебе дуже затримую, Едвард…

– Ні, – відповів я. – Ні, все гаразд, я можу.

Книжка називалася просто «Гарні вірші». Її укладачем був Гаррісон Кейлор [96] Garrison Keillor – популярний письменник, музикант, ведучий авторських радіопрограм з Міннесоти, славний своєю правдивою щирістю. , чоловік, котрий міг би балотуватися на губернатора, і в тій частині світу, звідки я приїхав, був би обраний. Я розгорнув книжку навмання і натрапив на вірш якогось автора на ім’я Френк О’Гара [97] Francis Russell O’Hara – один із лідерів руху «Нью-Йоркська поетична школа». . Короткий. Отже, гарний, те, що мені треба, тож я пірнув у текст.

Щось зі мною трапилося в ту мить. Голос затремтів, і слова подвоїлися так, ніби слово «вода» з мого рота поточилося водою в мене з очей. Я підвів голову й хрипко промовив: «Перепрошую». Ваєрмен мав схвильований вигляд, а міс Істлейк посміхалася мені з виразом цілковитого розуміння.

– Дуже добре, Едґаре, – промовила вона. – Поезія іноді так само діє й на мене. Щирих почуттів не варто соромитись. Люди не фальшують конвульсій.

– Не імітують судоми, – продовжив я. Моїм голосом ніби говорив хтось інший.

Вона розквітла усмішкою.

– Ваєрмене, цей чоловік знає Дікінсон!

– Схоже на те, – погодився він, придивляючись до мене уважно.

– Ти закінчиш, Едварде?

– Так, мем.

Я закрив книжку.

– Це все.

Вона кивнула:

– Якими були твої найкращі дні, Едґаре?

– Сподіваюсь на тутешні, – відповів я.

Вона кивнула:

– Тоді я теж буду на це сподіватися. Кожен має право на надію. І ось що ще, Едґаре.

– Слухаю, мем?

– Нехай я для тебе буду Елізабет. Мені нестерпно чути «мем» наприкінці мого життя. Ми розуміємо одне одного?

Я кивнув:

– Гадаю, що так, Елізабет.

Вона посміхнулася, і сльози, що були застигли в її очах, пролилися. Щоки, на які вони потекли, були старі й порізані зморшками, але очі залишалися молодими. Молодими.

Через десять хвилин ми з Ваєрменом знову стояли в кінці хідника, що вів від Паласіо на пляж. Він залишив хазяйку садиби зі шматком острівного лаймового пирога, чашкою чаю і дистанційним пультом. У мене в торбі лежала пара Ваєрменових сандвічів з яєчним салатом. Він говорив, що якщо я їх не заберу, вони зачерствіють, але умовляти мене йому не довелося. Я також розколов його на пару таблеток аспірину.

– Слухай, – промовив він. – Вибач, я мусив би тебе спершу спитати.