Стівен Кінг - Острів Дума

– Ти й справді не знаєш?

– Без поняття.

Він показав рукою на Велику Ружу, дім звідси виглядав крихітним. Далеченько буде йти назад.

– Як вважаєш, хто володіє твоїм будинком, аміго [74] Друже ( ісп .). ? Звичайно, я розумію, що за проживання в ньому ти заплатив якомусь агенту або компанії з оренди курортної нерухомості, та чи відомо тобі, на чиєму рахунку осіли твої грошенята?

– Здогадуюсь, що на банківському рахунку міс Істлейк.

– Саме так. Міс Елізабет Істлейк. Зважаючи на її вік – вісімдесят п’ять – можеш називати її Старенька Міс. – Його знову почав розбирати сміх, він струснув головою і промовив: – Я мушу перестати. Втім, щиро скажу, давненько вже я не мав нагоди з чогось так від пуза нареготатися.

– Та й зі мною та сама історія.

Він подивився на мене – безрукого, з одного боку зшитого на живу нитку – і кивнув. Відтак ми просто мовчки дивилися на затоку. Я давно знав, що до Флориди люблять приїздити люди старі або хворі, бо тут увесь рік доволі тепло, а зараз подумав, що Мексиканська затока теж грає в цім якусь роль. Просте споглядання спокійної осяяної сонцем площини само по собі зцілює. Це велика річ затока , хіба ні? Достатньо велика, щоб чимало чого скидати в неї, спостерігаючи, як воно зникає.

За якийсь час Ваєрмен промовив, вказуючи великим пальцем собі через плече на білі стіни під помаранчевою черепицею.

– А хто володіє будинками, що розташовані між оцим та твоїм, як ти вважаєш? Цей, до речі, на плані графства позначено як Гніздо Чаплі , але я його називаю El Palacio de Asesinos.

– Ти хочеш сказати, що вони теж належать міс Істлейк?

– Саме так, – підтвердив він.

– Чому ти називаєш її садибу Палацом убивць ?

– Ну, в моєму вільному перекладі на англійську це означає просто «Криївка злодіїв», – пояснив Ваєрмен з винуватою посмішкою. – Садиба має такий вигляд, що в ній би радо зупинився якийсь поганий хлопець із вестерна Сема Пекінпа [75] David Samuel Peckinpah – кінорежисер, безкомпромісними фільмами з життя Дикого Заходу заробив собі прізвисько «Кривавий Сем». . А взагалі, тут аж шість чудових будинків між Гніздом Чаплі й Лососевою мизою…

– Я називаю свій дім Великою Ружею… це в перекладі на мою мову.

Він кивнув.

– El Rosado Grande – гарне ім’я. Мені подобається. Ти там… довго ще житимеш?

– Я орендував дім на рік, але, якщо чесно, не знаю. Хоч я й не боюся підлого сезону – здається, так тут це називають, – але ж треба зважати на урагани.

– Еге ж, ми тут усі зважаємо на урагани, особливо після Чарлі й Катрини. Хоча будинки між Лососевою мизою і Гніздом Чаплі спорожніють задовго до початку сезону ураганів. Та й увесь цей острів буде тоді порожнім. До речі, його з таким же успіхом можна було назвати острів Істлейк.

– Ти хочеш сказати, що він весь належить їй?

– Це складно навіть для такого хлопця, як я, котрий у своєму іншому житті працював юристом, – промовив Ваєрмен. – У прадавні часи її батько володів усім островом, плюс добрячим шматком землі на західному узбережжі континентальної Флориди. У тридцяті роки він продав усе, крім цього острова. Північна частина Думи належить міс Істлейк, тут нема жодних сумнівів. – Ваєрмен махнув рукою, вказуючи на північний кінець острова, на ту його частину, котру він пізніше охарактеризує так: «Гола, як піська стриптизерки». – Земля, з будівлями на ній, від Гнізда Чаплі (найкомфортабельнішої тут садиби) до твоєї Великої Ружі найрентабельніша. Вона дає прибуток, який їй навряд чи потрібен, бо батько залишив їй і її сестрам mucho dinero [76] Чималі капітали ( ісп .). .

– А скільки їх у неї?..

– Жодної душі, – відповів Ваєрмен. – Дочка Хрещеного Батька остання, – він пирхнув і затряс головою.

– Я мушу перестати її так називати, – сказав він радше самому собі.

– Якщо це так. Мені цікаво, чому решта острова не забудована. Зважаючи на будівельно-квартирний бум у Флориді, мені це видалося диким з першої миті, тільки-но я переїхав міст.

– Ти говориш як фахівець. Ким ти був у своєму іншому житті, Едґаре?

– Будівничим.

– А тепер у тебе все позаду?

Я міг би замкнутися – я не знав його достатньо добре, щоб ставати відвертим, – але я цього не зробив. Гадаю, наш спільний досвід істерики зіграв тут свою роль.

– Так, – зізнався я.

– А хто ти в цім житті?

Я зітхнув і подивився кудись убік. Кудись на затоку, куди можна скинути всі старі печалі і дивитися, як вони зникають без сліду.

– Не можу цього сказати напевне. Я трохи зайнявся малюванням. – І чекав, що почую сміх.