– Отак в Америці й робиться бізнес, – зауважив я.
– Істинно. Хай там як, фонду ніколи не загрожувало банкрутство і податки сплачуються щорічно, як по хронометру.
– Гроші вирощують самі себе.
– Справді, – він підвівся й заклав руки за поперек, розминаючись. – Як ти дивишся на те, щоб піднятися до будинку і познайомитися з леді? Вона саме зараз має прокинутися після полуденного сну. У неї є проблеми, але для своїх вісімдесяти п’яти вона чудова дівчинка.
Не на часі було розповідати йому, що я вже, здається, був познайомився з нею – лаконічно – через автовідповідач.
– Якось іншим разом. Коли веселощі вщухнуть.
Він кивнув.
– Приходь завтра вранці, якщо бажаєш.
– Можливо. Все було чудово. – Я простягнув йому свою ліву руку. Він її потиснув, дивлячись при цьому на мою куксу.
– Протеза нема? Чи ти, коли не обертаєшся серед еліти, його не вдягаєш?
Я мав напоготові відповідь, яку міг у таких випадках давати різним людям: підвищена чуттєвість нервів у куксі, – але це була брехня, а Ваєрмену мені не хотілося брехати. Почасти через те, що він мав нюх на тонкий аромат лайна, а головно тому, що мені просто не хотілося брехати йому.
– Звісно, мені робили обміри для протеза, ще коли лежав у шпиталі, і всі на мене тиснули – особливо моя фізіотерапевтка і мій товариш, психолог. Вони наголошували, що чим швидше я навчуся користуватися протезом, тим швидше призвичаюся до нового життя…
– Забудь про все й мерщій катай до танцю…
– Так.
– От тільки забути про все іноді не так-то й легко.
– Так.
– Іноді це навіть неправильно.
– Авжеж, неправильно, хоча… – я вкляк і махнув рукою.
– Достатньо близько до рок-н-ролу?
– Так, – погодився я. – Дякую за освіжаючий напій.
– Приходь знову, і буде тобі ще. Я засмагаю тільки від другої до третьої – години на день мені достатньо, – а пізніше міс Істлейк, якщо не спить, так бавиться зі своїми порцеляновими статуетками, ну й, звичайно ж, вона ніколи не проґавить Опру , тож маю вільний час. Насправді в мене його більше, ніж мені потрібно. Хоча хтозна? В нас може знайтися багато тем для балачок.
– Добре, – погодився я. – Звучить заманливо.
Ваєрмен вишкірив зуби. Перетворився на картинного красеня. Простягнув мені руку, і я знову її потиснув.
– Знаєш, що я подумав? Дружба, заснована на сміху, завжди щаслива.
– Напевне наступною роботою в тебе буде написання тих пророцтв, що трапляються нам у китайських пиріжках, – зауважив я.
– Трапляються роботи й гірші, мучачо. Істотно гірші.
IV
Йдучи назад, я повертався думками до міс Істлейк, старенької леді у величезних кедах і крислатому солом’яному капелюсі, котра виявилася фактичною власницею цілого острова біля узбережжя Флориди. Не Нареченою Хрещеного Батька, а дочкою барона-землевласника і прямо тобі Патронесою Митців. Мій розум знову фатально занесло кудись на манівці, тож я не міг пригадати імені її батька (щось просте, односкладове), але ситуацію загалом, як її мені змалював Ваєрмен, я пам’ятав. Нічого схожого на це я ніколи не чув, хоча коли заробляєш собі на життя будівництвом, стикаєшся з різними дивними варіантами права власності. Я вирішив, що це цікавий приклад винахідливості… коли, як у цьому випадку, йдеться про збереження більшої частини свого маленького королівства у стані природної недоторканності. Питання тільки – заради чого?
Уже майже подолавши відстань до Великої Ружі, я усвідомив, що нога мені болить, мов казна-що. Накульгуючи, я зайшов до кухні і там напився води просто з крана, а потім через вітальню подибуляв у головну спальню. На автовідповідачі блимав вогник, але я не бажав зараз чути послань із зовнішнього світу. Мені хотілося одного – скоріше впасти.
Я лежав, задивившись на повільне обертання лопатей вентилятора в мене над головою. Не дуже переконливо я пояснив відсутність у мене протеза. Цікаво, чи краще Ваєрмен впорається з темою: Що змусило правника працювати нянькою при багатій старій діві? Що за інше життя в нього позаду?
Міркуючи про це, я відплив у позбавлений марень і вельми освіжаючий сон.
V
Прокинувшись, я став під гарячий душ, а потім рушив до вітальні перевірити автовідповідач. Почувався я краще, ніж міг на те сподіватися після двохмильної прогулянки. Завтра вранці, може, й ледь тягатиму ноги, але сьогоднішній вечір обіцяє бути гарним, гадав собі я.
Повідомлення було від Джека. Він розповів, що мати його сконтактувала з кимсь на ім’я Даріо Наннуцці і той Наннуцці в п’ятницю між четвертою і п’ятою дня радо подивиться на мої картини – чи можу я привезти їх не більше десятка, таких, що сам вважаю найкращими, у галерею «Ското»? Етюдів не треба. Наннуцці хотів поглянути тільки на готові роботи.
Читать дальше