Стівен Кінг - Острів Дума

Мені знову згадалися мультики про Марафонця – крижаний чай корпорації «Акме» [72] Acme (кульмінація – грецьк .) – назва вигаданої корпорації, чиї товари в мультиках про Марафонця й Вайлі Койота в найнедоречніший момент виходять з ладу. . Біп-біп! Авжеж, заразом пригадався й кран, котрий через поламаний біпер, що не вмів робити біп-біп, наробив мені лиха, і тут же я побачив себе Вайлі Койотом в кабіні мого розчавленого пікапа, очі вирячені від здивування, обтріпані вуха стирчать у різні боки, а з їхніх кінчиків куриться дим.

Отут уже й мені настав гаплик. Я почав реготати так затято, що аж покотився кубаря зі свого стільця, гепнувшись на пісок поряд з Ваєрменом… проте також не поворухнув келих, котрий так і стирчав абсолютно вертикально, мов недопалок у піщаній урні. В мене вже не було сили реготати, але я реготав. Сльози бігли мені по щоках, і світ почав танути в очах від дефіциту кисню в мозку.

Ваєрмен, не перестаючи підвивати, поповз накарачках за своїм втеклим столом. Простягнув руку, намагаючись ухопити його за ніжку, але стіл відплигнув далі, ніби відчувши наближення ловця. Ваєрмен зарився лицем у пісок і, відпльовуючись, не переставав сміятися. Я перекотився на спину й хапав ротом повітря, ледь не зомліваючи, але не в змозі припинити регіт.

Отак я й познайомився з Ваєрменом.

Через двадцять хвилин стіл стояв на старому місці. Усе виглядало майже пристойно, але кожен наш позирк на парасольку провокував напади хихотіння. Вона, з одним прорваним клином, криво стирчала над столом, нагадуючи п’яницю, що намагається прикинутись тверезим. Уцілілий стілець Ваєрмен підсунув ближче до торця дерев’яного хідника і на моє наполягання сам сів на ньому. Я сидів просто на хіднику, хоча тепер позаду мене й не було спинки, звідти мені буде легше (не кажучи вже про елегантність) підвестися. Ваєрмен запропонував принести повний глечик. Я сказав, що не варто турбуватися, але погодився розділити з ним чай із того дивом уцілілого келиха.

– Тепер ми брати по воді, – заявив він, коли ми допили.

– Це якийсь індіанський ритуал? – спитав я.

– Та ні, це з «Чужинця у чужій землі» Роберта Гайнлайна. Хай благословенна буде пам’ять про нього.

Мені спало на думку, що я жодного разу не бачив його з книжкою на цьому смугастому стільці, проте я промовчав. Чимало людей не читають на пляжі; від відблисків яскравого світла, буває, болить голова. Я симпатизував людям із головним болем.

Він знову почав сміятися. Прикривав собі рота обома руками – як дитина – але сміх проривався назовні.

– Досить, Господи, досить. У мене вже всі м’язи черева болять.

– І в мене теж, – підпрігся й я.

Якийсь час ми мовчали. Бриз того дня доносив нам від затоки прохолодну свіжість з печальною ноткою солі. Парасоля лопотіла проріхою. Темна пляма на піску, де вилився чай із глека, була вже майже сухою.

Він тихо заіржав.

– Ти бачив, як стіл намагався втекти? Стіл , курво!

Я теж пирснув. Стегно мені пекло, і м’язи на животі боліли, але як для людини, що мало не досміялася до втрати свідомості, почувався я пречудово.

– Алабамо, втікай, – промовив я.

Він кивнув, не перестаючи струшувати пісок з обличчя.

– «Вдячний мертвяк» [73] «Grateful Dead» – фолк-блюз-рок гурт із Сан-Франциско; в баладі «Втікай, Алабамо» є рядки з біблейським підтекстом: «Мажордом з 23-го псалму зарезервував столик для мене в Долині Тіней – сядемо там тільки ти, Алабама і я» – в українському перекладі Біблії митрополита Іларіона (Івана Огієнка) цей Давидів псалом йде під № 22. , 1979 рік, чи близько до того. – Відтак усміхнувся, почав знов-таки хихотіти, хихіт його став сміхом, а той наново перейшов у дикий регіт. Він тримався за черево й стогнав. – Не можу, нема сили зупинитися, але ж… Наречена Хрещеного Батька! Господи Ісусе! – І так його трусило й далі.

– Ти ж їй не скажеш, що я таке бевкнув? – спитав я.

Він перестав сміятися, але посмішка на губах залишилася.

– Я обережний, мучачо . Проте… це тобі навіяв її капелюх, авжеж? Той її великий солом’яний капелюх. Як у Марлона Брандо, коли він грається в садочку з дитинчам.

Насправді мене тоді вразили її кеди, але я кивнув, і ми ще трохи посміялися.

– Якщо ми зарегочемо, коли я вас знайомитиму, – реготнув він (либонь, від самої думки про те, як ми зарегочемо; істерика ж бо не минається легко), – то скажемо, що згадали, як піді мною луснув стілець, добре?

– Добре, – погодився я. – А що ти мав на увазі, кажучи, що вона і є кимось на кшталт цього?