Стівен Кінг - Острів Дума

Я завмер біля поки що порожнього сідала, проказав коротку молитву і гепнувся. Як завше, скособочившись на лівий бік, щоб пощадити хворе стегно. Вийшло не надто елегантно, але мені вдалося вхопитися за поруччя, я відштовхнувся здоровою ногою, і стілець тільки здригнувся. Ще місяць тому я б напевне схибив, але тепер став дужим. Уявляю, як аплодувала б мені Кеті Ґрін.

– Гарна робота, Едґаре, – похвалив мене він. – Чи ти Едді?

– Вибирай варіант собі до смаку, я відгукуюсь на обидва. А що в тебе в тім глечику?

– Холодний зелений чай. Чудово освіжає. Покуштуєш?

– Залюбки.

Він націдив мені, долив собі, відтак підняв свій келих. Чай був лиш ледь зеленкуватим. Зеленішими були його очі в оточенні тонкого мережива зморщок. Волосся мав доволі довге, чорне, на скронях позначене сивиною. З поривом вітру йому оголилася права скроня, і я помітив там трохи менший за монету шрам. Сьогодні він був у купальних шортах, і я побачив, що ноги має такі ж коричневі, як і руки. При всьому його спортивному вигляді він здавався втомленим.

– Вип’ємо за тебе, мучачо . Ти заробив.

– Гаразд, – погодився я. – За мене.

Ми дзенькнулись келихами й випили. Я колись куштував зелений чай, і він мені подобався, але цей був просто божественним – просто холодний шовк з легким солодким присмаком.

– Ти вловив смак меду? – спитав він і відповів посмішкою на мій кивок. – Не кожен його відчуває. На цей глек я кладу тільки одну ложку. Мед оприявнює природну солодкість чаю. Я навчився цьому, коли матросив на бродячому вантажному судні в Китайському морі. – Він скоса поглянув на мене крізь піднятий келих. – Під тропічними небесами нам доводилося відбиватися від піратів, ми злягалися з екзотичними смуглянками.

– Щось мені здається, ви мене піддурюєте, містере Ваєрмене.

Він розреготався.

– Насправді я прочитав про додавання меду в одній із кухонних книжок міс Істлейк.

– Це та леді, з якою ви сюди виїздите вранці? Та, що в кріслі-візку?

– Вона.

Не добираючи слів – мені перед очима так і стояли оті її величезні сині кеди, що вона ними впиралася в хромовану приступку візка, – я бевкнув:

– Наречена Хрещеного Батька.

Ваєрмен роззявив рота, його зелені очі розкрилися так широко, що я мало не почав вибачатися за faux pas [69] Нетактовність ( фр .). . Ось тоді-то він і почав реготати по-справжньому . Це був не сміх, а те дике ревіння, яке трапляється в тих рідких випадках, коли щось невловиме прослизає крізь усі захисні бар’єри, поціляючи в самісіньке серце почуття гумору. Він затрясся всім тілом, а коли помітив, що я не второпаю, чим його так зачепило, зареготав ще дужче, аж почало гойдатися його чималеньке черево. Намагаючись поставити на столик келих, він промазав. Той гирею впав і застряг вертикально, мов недопалок у високій урні з піском, що їх колись ставили біля ліфтів у вестибюлях готелів. Це тільки додало йому сміху, він показав пальцем на келих.

– У мене б не вийшло так точно, аби я цілився , – промимрив він, і тут його знову прорвало, регіт накочувався хвилями, він трясся на стільці, тримаючись одною рукою за черево, іншою за груди. Раптом мені згадалися рядки з читаного у школі вірша: «Люди не фальшують конвульсій, не імітують судоми» [70] Цитата з видатної американської поетки Емілі Дікінсон, опус № 241: «Я люблю вигляд агонії/Бо знаю – є правда в тому/Люди не фальшують конвульсій/Не імітують судоми». .

Я й сам посміхався і гиготів, бо веселість такої напруги заразна, навіть коли не розумієш сенсу жарту. А падіння Ваєрменового келиха, з якого не вилилося жодної краплі… так, це було забавно . Ніби гег з якогось мультику про Марафонця [71] Кумедний персонаж з розпочатої у 1949 р. серії мультфільмів про Вайлі Койота і Марафонця, намальований за подобою каліфорнійської зозулі – найбільшого птаха свого виду, який не любить літати, але швидко бігає. . Але ж не міг тільки сам цей келих стати джерелом веселощів Ваєрмена.

– Я щось не второпаю, вибач, але мені…

– Та це ж саме воно, те, що й є насправді! – схлипнув Ваєрмен, аж заходячись реготом. – Вона і є кимось на кшталт того, що ти сказав, у тім-то й сенс! Тільки, звісно, вона дочка , дочка Хрещеного Батька-а-а…

Він безупинно хилитався з боку в бік та вперед-назад – ніякої імітації, найсправжнісінькі корчі – отут-то врешті його стілець з лунким хрускотом і здох, спершу подарувавши обличчю Ваєрмена вираз щирого здивування, а слідом і скинувши його самого на пісок. Падаючи, він зачепив рукою стояк парасольки й перекинув стіл. Порив вітру підхопив парасольку і, напнута, мов вітрило, вона потяглася за вітром уздовж пляжу. Я зайшовся реготом не від здивованого виразу у вибалушених очах Ваєрмена, коли його намагався хапнути своїми смугастими щелепами розвалений стілець, і не від того, як він барилом покотився на пісок. Ба навіть не від пригод столу, котрий утікав, зваблений парасолькою. Найсмішнішим видався мені келих, що так і залишився непорушно стирчати в нього під боком – між лівою рукою і тулубом.