Стівен Кінг - Острів Дума

«То клацни пальцями», – подумав я до себе.

Я клацнув пальцями правої руки й почув звук – коротке клац.

– Чудово, зроблено, та й по всьому! – промовив я весело. Але відтак заплющив очі й побачив Пам на ліжку – вона сиділа на якомусь ліжку – в трусиках, з бретелькою ліфчика, що тягнулася через її стегно, мов змія.

Друзі з сюрпризами.

Йобані друзі з їхніми йобаними сюрпризами.

Того вечора я не споглядав захід сонця з Малої Ружі. Я притулив костур до стіни будинку й пошкандибав на пляж, а там зайшов у воду по коліна. Вода була холодною, як зазвичай буває пару місяців після сезону ураганів, але я не зважав на холод. Тепер доріжка на воді стала ядучо-помаранчевою, і ось на неї я й задивився.

– Оце експеримент, на мою голову, – промовив я, і навкруг мене збурилася вода. Я похитнувся під тиском хвилі, відставивши вбік руку для балансу. – Мені на сраку експеримент.

Над моєю головою у згасаючому небі, мов довгошия беззвучна ракета, пропливла чапля.

– Нишпорка, ось що я таке, нишпорка, і більш ніщо.

Так і є. Якщо я зараз знову відчуваю бажання її задушити, хто в цьому винен, окрім мене самого? «Той, хто підглядає, той по сраці отримає», – таку приказку любила повторювати моя старенька матінка. Я понишпорив, підгледів, я й отримав по сраці, от і вся новина. Вона живе тепер своїм життям, і все, що вона в нім творить, – то її власні справи. Я можу тільки оговтатися від цього. Питання – чи зможу я це зробити? Це завдання важче за клацання пальцями; навіть за клацання пальцями неіснуючої руки.

Накотилася хвиля, така потужна, що збила мене з ніг. На мить я опинився під водою і вдихнув роззявленим ротом. Ледь не захлинувся, але випірнув. Відкочуючись назад, хвиля разом із піском і мушлями потягла й мене за собою. Я відштовхнувся здоровою ногою, рвонувшись у бік берега, ба навіть намагався безпорадно допомагати собі хворою ногою, і таки досяг мети. Хай я був збентежений, але потонути в Мексиканській затоці мені аж ніяк не хотілося. Це не входило до моїх планів. Кашляючи й відпльовуючись, я виповз із води, волосся звисало мені на очі, права нога волочилася за мною, мов якийсь геть перемоклий багаж.

Діставшись нарешті сухого піску, я перекинувся навзнак і задивився у небо. Місячний серп спокійно плив в оксамитовій глибині понад стрімчастим дахом Великої Ружі. Тут, унизу, лежав чоловік, що почувався навпаки: тремтів, печалився і сердився. Я повернув голову, глянув на свою куксу, а потім знову подивився вгору на місяць.

– Більше жодних підглядань, – сказав я. – Відсьогодні розпочинаємо нове життя. Жодних підглядань, жодних експериментів.

Я так вирішив. Проте, як я вже казав (а раніше за мене так казав Ваєрмен), ми дуримо себе так часто, що могли б цим заробляти собі на життя.

Того дня, коли ми з ним врешті насправді познайомилися, Ваєрмен так реготав, що під ним поламався стілець; і я теж реготав, аж до запаморочення – мало не зомлів. Авжеж, де було сподіватися на таке вже наступного дня після того, як я довідався, що Том Райлі крутить шури-мури з моєю дружиною (навряд чи мої свідчення взяв би до розгляду суд), проте це виявилося лише початком майбутніх подій. Потім ми часто сміялися разом. Ваєрмен багато чим був для мене – не останню роль зіграв він у моїй долі, – але найважливіше те, що він був моїм другом.

– Отже, – промовив він, коли я нарешті дійшов до столика й очікуючого на мене в тіні смугастої парасольки вакантного стільця. – Кульгавий незнайомець нарешті прибули з хлібною сумкою, повною мушель. Сідай, кульгавий незнайомцю. Промочи собі горлянку. Келих тебе зачекався.

Я поклав на стіл пластикову торбу – це дійсно був пакет для хліба – і простягнув йому руку: «Едґар Фрімантл».

Він мав руку коротку, пальці цурпалками, рукостискання міцне: «Джером Ваєрмен. Зазвичай відгукуюся просто на Ваєрмена».

Я подивився на призначений для мене пляжний стілець. Він був з високою спинкою і низьким плетеним підзадником, не гірше за глибоке сидіння «порше».

– Щось не так, мучачо ? – спитав Ваєрмен, настовбурчивши брову. Він мав, що настовбурчувати, брови в нього були пухнасті й напівсиві.

– Все нормально, аби лиш ти не сміявся, коли я почну вибиратися з цього стільця, – відповів я.

Він посміхнувся: «Золотко, живи, як звик. Чак Беррі [68] Герої роману часто розмовляють цитатами з класичних рок-пісень, лише іноді «підписуючи» їх іменами авторів; Сhuck Berry – композитор, гітарист, співак, один з найвпливовіших піонерів рок-н-ролу. , 1969».