Стівен Кінг - Острів Дума

– Слухаю, садиба Істлейк.

У цьому ідеально врівноваженому голосі не було ані сліду від тієї людини, котра дореготалася до того, що під нею розвалився стілець, й одразу мені здалося, що цей мій дзвінок до нього – найгірше у світі, що я міг зараз зробити, але відступати не було куди.

– Ваєрмене? Це Едґар Фрімантл. Мені потрібна допомога.

Наступного дня я знову сидів біля столика, що стояв наприкінці хідника від Ель Паласіо де Асесінос . Хоча й подерта, смугаста парасолька була ще годна. Від води тягнуло таким холодним бризом, що не завадили б светри. По столу танцювали скалки світла, а я все говорив. Отак я проговорив, авжеж – ледь не годину, освіжаючи собі горло ковтками зеленого чаю з келиха, який не забував доливати Ваєрмен. Нарешті я замовк, і якийсь час ніщо не порушувало тишу, окрім шепотіння хвиль, що набігали на смугу прибою й відкочувалися назад.

Напевне минулої ночі Ваєрмен почув у моєму голосі дійсно щось доволі кепське, бо він не забарився з пропозицією зараз же приїхати до мене з Паласіо на гольф-візку. Сказав, що зможе підтримувати зв’язок з міс Істлейк за допомогою вокі-токі [83] Walkie-talkie («ходи-балакай») – традиційна назва кишенькової радіостанції; походить від перших моделей «вокі-токі», створених у 1939 р. канадським інженером Дональдом Гінґсом для Королівської піхоти. . Я запевнив його, що справа може почекати. Справа важлива, але не термінова, сказав я. Принаймні не для служби 911. І це було правдою. Якщо Том вирішив учинити самогубство у своєму круїзі, навряд я міг би запобігти цьому. Проте я не вважав, що він піде на таке, коли поряд із ним його мати і брат.

Я не збирався розповідати Ваєрмену про те, як потайки рився у сумочці доньки; цього факту я соромився більш за все інше. Але тільки-но я взявся розповідати, почавши аж від LINK-BELT, то вже й був не в змозі зупинитися. Я розповів йому майже все, закінчивши свою історію блідим, мертвим, однооким Томом Райлі, котрий стояв на вершечку сходів, що ведуть до Малої Ружі. Гадаю, почасти мене аж так несло просто через усвідомлення того факту, що Ваєрмен не зможе запроторити мене до найближчої божевільні – нема в нього на це законного права. А почасти ще й через те, що, захоплений його щирістю й цинічним почуттям здорового гумору, я тим не менш відчував його чужаком. Іноді – хоча, гадаю, доволі часто – чужому набагато легше розповідати щось хитросплетене чи навіть абсолютно безглузде. Проте головним чином я сповідувався просто заради полегшення: так ужалений змією вичавлює отруту з ранки.

Ваєрмен налив собі ще келих чаю, при цім не зовсім твердою рукою. Мене це заінтригувало і стривожило. Відтак він кинув погляд на годинник, котрий носив на медсестринський манер – циферблатом до внутрішнього боку зап’ястя, і сказав:

– Десь за пів години я мушу піти подивитися, як там вона… Хоча я певен, що з нею все гаразд, проте…

– А якщо ні? – спитав я. – Якщо вона впала чи ще щось трапилося?

З кишені шортів він дістав вокі-токі. Плаский, як мобільний телефон, апарат.

– Я наполягаю, щоб вона носила свій завжди з собою. По дому також всюди натикано кнопки термінового виклику, але… – Він ткнув собі в груди великим пальцем. – Реальна тривожна система – це я сам, зрозуміло? Єдина система, якій я довіряю.

Він поглянув на воду й зітхнув.

– У неї хвороба Альцгаймера. Поки що в легкій формі, але доктор Гедлок каже, що, раз уже вгніздилася, вона може почати швидко розвиватися. За рік… – Тут він майже безпорадно знизав плечима, але посвітлішав. – Щодня о четвертій у нас чай. Чай з Опрою . Чому б тобі не прийти познайомитися з хазяйкою дому? Я навіть пригощу тебе острівним лаймовим тортом.

– Окей, – відповів я. – Домовилися. Як ти вважаєш, це вона залишила повідомлення на моєму автовідповідачі про те, що острів Дума нещасливе місце для дочок?

– Безперечно вона. Втім, якщо ти очікуєш якихось пояснень – якщо ти вважаєш, що вона про це взагалі пам’ятає, – хай тобі пощастить. Хоча, можливо, я сам зможу тобі якось допомогти. Вчора ти питав щось про її братів та сестер, а я тобі чомусь не пояснив. Насправді Елізабет мала тільки сестер. Тобто в її батьків були лише дочки. Найстарша народилася у 1908-му чи десь біля того. Елізабет з’явилася у 1923-му. Мати, місіс Істлейк, померла приблизно через два місяці після того, як її народила. Якась інфекція. Чи, може, тромб… хто міг у цьому розібратися в ті давні часи. Це трапилося тут, на Думі.