Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

Йому не відразу вдалося завести машину, а ще до того, як подолав половину дороги путівцем, який вів до його дому, зрозумів, — він узагалі помилився, вирішивши їхати. Сніг був надто глибоким, слід, зоставлений ним на початку вечора, вже замело. Автомобіль крутило і заносило; раптом праве колесо пішло донизу, а машина перехилилася. Він потрапив у замет.

Виліз і озирнувся довкола. Автомобіль надто глибоко провалився в замет; щоб зрушити його з місця; необхідна поміч двох-трьох людей, але навіть якщо він піде по допомогу, то чи зуміє їхати далі, крізь глибокі сніги попереду? Краще залишити машину. Спробує витягти її вранці, відпочивши. Немає сенсу зараз борюкатися і половину ночі штовхати авто, та ще й даремно. Тут, на бічній дорозі, з ним нічого не трапиться. Цієї ночі тут більше нікого не буде.

Пішов путівцем до своєї доріжки. От же не поталанило — потрапити в замет! Посередині путівця дорога була непогана, снігу не вище, ніж по кісточки. Глибоко засунув руки в кишені пальта і прокладав собі шлях, підіймаючись вгору, між порожніми білими полями обабіч дороги.

Згадав, що ще ополудні відіслав поденницю і що будинок зустріне його похмурим холодом. Вогонь погас, котел, імовірно, теж. Незавішені вікна безрадісно дивитимуться на нього зверху вниз, впускаючи всередину ніч. Ще й готувати вечерю на додачу. Ну що ж, це його провина. Нічия, крім нього. Але в цю мить хтось мусив його чекати, хтось мав прибігти з вітальні до передпокою, відчинити вхідні двері, засвітити. «Все гаразд, любий? Я вже непокоїлась».

Зупинився на вершині пагорба, щоб перевести подих, і в кінці короткої доріжки побачив свій будинок, оточений деревами. Виглядав темним і загрозливим, у жодному вікні не світилося. Відкрите небо, яскраві зорі, хрусткий білий сніг здавалися гостиннішими, ніж той похмурий будинок.

Виїжджаючи, залишив бічну брамку відчиненою, а тепер пройшов крізь неї на терасу, зачинив. Що за тиша впала на сад, ані звуку. Наче прийшов якийсь дух і наслав на це місце чари, зробивши його білим і нерухомим.

Тихо пішов крізь сніги до яблунь.

Тепер молоденька стояла сама, вище сходів, ніхто її більше не пригнічував, і зі своїми білими, блискучими, розпростертими гілками була наче гостя зі світу чарів, духів та фантазії. Він хотів стати поруч із деревцем, торкнутися гілки, щоб упевнитися — вона ще жива, сніг їй не пошкодив і навесні вона знову зацвіте.

Яблунька була вже так близько, що він майже міг торкнутися її рукою, коли раптом спіткнувся і впав, скрутивши стопу, що застрягла у якійсь невидимій пастці під снігом. Спробував поворушити стопою, але вона була затиснута. Відчуваючи кусючий біль у щиколотці, зненацька зрозумів, що цією пасткою була нерівна розколина у пні старої яблуні, яку він зрубав пополудні.

Спершись на лікті, нахилився вперед і намагався відповзти, але, коли падав, гомілка вивернулася в один бік, а стопа в інший, і всі спроби визволитися призводили лише до того, що нога сильніше застрягала в лещатах стовбура. Мацав руками землю під снігом, але натикався лише на дрібні яблуневі гілки, що розприслися на всі боки, коли дерево впало, а потім їх засипав сніг. Кликав на допомогу, хоча в глибині душі знав, що ніхто його не чує.

— Пусти мене! — кричав. — Відпусти! — Наче те, що його тримало, знало милосердя і мало спромогу його вивільнити. Кричав, а по його обличчі стікали сльози відчаю та страху. Невже йому доведеться лежати всю ніч, затиснутому в кліщах старої яблуні? Жодної надії, жодного виходу, доки хтось не прийде вранці та не знайде його. Що, коли вже буде запізно, і знайдуть лише його нерухомий труп у замерзлому снігу?

Він ще раз напружив усі сили, щоб визволити стопу, і шарпав, лаючись і ридаючи. Даремно. Не міг зрушити з місця. Змучений, поклав голову на руки і плакав. Все глибше і глибше занурювався у сніг, а коли якась заблукана гілочка, холодна і волога, торкнулася його губ, це було так, наче непевна й боязка рука намацувала собі шлях до нього в темряві.

Маркіза лежала на шезлонгу на балконі готелю. Мала на собі лише пеньюар, а її гладеньке золотаве волосся, щойно накручене на бігуді, притримувала зав’язана довкола голови стрічка бірюзової барви, того ж відтінку, що її очі. Поруч із її шезлонгом стояв столик, а на ньому — три пляшечки лаку для нігтів, усі різного кольору.

Вона покрила три нігтики лаком, кожен з окремої пляшечки, а тепер тримала руку перед собою, щоб оцінити ефект. Ні, лак на великому пальці надто червоний, надто жагучий, із ним її тонка оливкова рука виглядає надто палкою — наче б на неї впала крапля крові зі свіжої рани.