Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

Кліпаючи, стояв у дверях і всміхався сам собі.

— Ось я привіз свої дрова, — сказав.

Місіс Гілл дивилася на нього з-за стійки бару, кілька чолов’яг повернулися і теж глянули, гравці в дартс затихли.

— Невже ви… — почала місіс Гілл, але він хитнув головою в бік дверей.

— Самі подивіться, — сказав, — але не просіть, щоб я сьогодні ввечері їх розвантажував.

Рушив до свого улюбленого закутка, тихцем підсміюючись, і всі присутні, скільки їх було, загукали, заговорили, зареготали, юрмлячись у дверях, а він почувався як герой дня; його засипали питаннями, а місіс Гілл наливала йому віскі, дякуючи, сміючись і хитаючи головою.

— Цього вечора ваш дрінк за рахунок закладу, — сказала.

— У жодному разі, — відповів він. — Це моя партія. Перший і другий раунд за мною. Хлопці, сюди.

Було святково, тепло, весело, він говорив, не замовкаючи, усіх поздоровляв, бажав удачі місіс Гілл, собі самому і всьому світові. Коли має бути Різдво? Наступного тижня? Гаразд, ну то щасливого Різдва. Що там сніг чи негода? Він уперше був одним із них, а не сидів самотньо у своєму кутку. Вперше пив та сміявся з іншими, навіть зіграв у дартс. Сидячи в теплому барі, заповненому димом, він відчував, що всі йому симпатизують; він більше не просто «джентльмен» із дому при дорозі.

Минали години, деякі гості пішли додому, інші зайняли їхнє місце, а він ще сидів, злегка приголомшений, утішаючись перемішаними разом теплом, затишком і димом. Все, що він чув і бачив, не мало особливого сенсу, але це нічого не важило, доки весела, огрядна, добродушна місіс Гілл пильнувала, щоб усі його потреби вдовольнялися, а її обличчя сяяло йому з-над бару.

Тут у його поле зору втрапило інше обличчя — то був один із робітників ферми, де він у давні воєнні дні працював на тракторі. Він нахилився вперед, торкнувшись плеча знайомого.

— Що трапилося з дівчинкою? — спитав.

Чоловік опустив кухля.

— Даруйте, сер? — перепитав він.

— Ви ж пам’ятаєте. Маленька сільська дівчинка. Доїла корів, годувала свиней — там угорі, на фермі. Гарненька така, темне кучеряве волосся, завжди усміхалася.

Місіс Гілл, яка обслуговувала іншого клієнта, обернулася.

— Думаю, джентльмен питає про Мей? — спитала.

— Так, атож, це її ім’я, молоденька Мей, — відповів він.

— Як, невже ж ви не чули про це, сер? — сказала місіс Гілл, наповнюючи його склянку. — Ми всі були такі приголомшені тоді, всі про це розмовляли, правда, Фред?

— Правда, місіс Гілл.

Чоловік витер рота тильною стороною долоні.

— Загинула, — сказав він, — їхала з одним хлопцем на мотоциклі, сиділа за ним, а її викинуло. От-от мала вийти заміж. Це чотири року тому було. Страхіття, правда? Добра дитина була.

— Ми послали вінок від нас усіх, — сказала місіс Гілл. — Її мати відписала, що дуже зворушена, ще й прислала вирізку з місцевої газети, правда, Фред? Такий пишний похорон їй влаштували, сила-силенна квітів. Сердешна Мей. Ми всі дуже її любили.

— Так і є, — сказав Фред.

— Дивно, що ви ніколи про це не чули, сер! — промовила місіс Гілл.

— Ні, — сказав він, — ніхто мені не сказав. Дуже мені шкода. Дуже.

Дивився у напівпорожню склянку перед собою.

Розмова довкола нього йшла собі далі, але він більше не був частиною товариства. Мовчки сидів сам-один у своєму кутку. Мертва. Бідна гарненька дівчина померла. Впала з мотоцикла. Мертва вже три або чотири роки. Якийсь легковажний проклятий хлопчисько надто різко повернув, дівчина сиділа за ним, тримаючись за пояс, мабуть, сміялася йому до вуха, а тоді аварія… кінець. Немає більше кучерявого волосся, розвіяного довкола личка, немає більше сміху.

Мей, це так її звали, тепер він достеменно згадав. Наче побачив, як вона усміхалася через плече, коли її кликали. «Іду!» — співала вона у відповідь, брязкала відром, залишала його на подвір’ї, і йшла, чалапаючи завеликими черевиками. Мей, селяночка з усміхнутими очима.

— Йдете, сер? — спитала місіс Гілл.

— Так, думаю, що вже піду.

Спотикаючись, пішов до виходу і відчинив двері. Впродовж останніх годин підморозило, а сніг більше не падав. Тяжка завіса, що закривала небо, розсунулася, сяяли зорі.

— Може, допомогти вам із автомобілем, сер? — спитав хтось.

— Ні, дякую, — відповів він, — сам можу вести.

Від’єднав причеп і дозволив йому відкотитися. Від поштовху деревина сильно хитнулася вперед. Це буде завтра. Завтра, якщо забажає, прийде знову і допоможе розвантажувати деревину. Не цього вечора. Він досить зробив. Зараз він надто втомлений, надто виснажений.