Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

Я сів на латці трави під великим каменем, далеко від пливучої хмари, з’їв свій ланч — залишки сандвічів, які мені запакували у заїзді в долині, — та став чекати. Потім, досі чекаючи, встав і потупав, щоб зігрітися. Хоча повітря не було ще пронизливе, з нього сочився холод, вологий студений холод, який завжди приходить разом із хмарами.

Зосталася ще одна, остання надія — що з настанням темряви і зниженням температури хмара підніметься. Я згадав, що місяць буде вповні — велика перевага для мене, бо в такий час хмари рідко затримуються — зазвичай розриваються і розсіюються. Отож я радо вітав би наплив до атмосфери різкого холоду. Повітря помітно очистилось і, дивлячись на південь, звідки весь день мандрували хмари, я міг бачити на десять футів уперед. Шар хмар піді мною був так само густим. Стіна непроникного туману приховувала спуск. Я чекав далі. Наді мною, на тому ж півдні, видимість збільшилася з десяти до п’ятнадцяти футів, потім із п’ятнадцяти до двадцяти. Хмара не була вже хмарою, а лише парою, тонкою, що вже зникала, і раптом увесь обрис гори чітко проступив у полі зору, щоправда, не вершина, а великий виступ, що хилився на південь, а за ним — перший видний мені того дня проблиск неба.

Я знову глянув на годинник. Була за чверть шоста. На Монте-Вериту спадала ніч.

Знову наповзла імла, затінюючи ясний клаптик, який мені пощастило побачити, — а потім вона відпливла, і знову з’явилося небо. Я покинув схованку, де пробув увесь день. Вдруге переді мною постала необхідність приймати рішення. Підійматися чи спускатися? Дорога наді мною була ясна. Я бачив виступ гори, який описав Віктор, міг навіть розгледіти гребінь-хребет, що тягся вздовж нього на південь, — це був той шлях, яким я мав би пройти дванадцять годин тому. Через дві-три години зійде місяць і буде достатньо світло, щоб я зміг вийти на вершину Монте-Верити. Я глянув на схід, на спуск. Там усе було покрите тією ж стіною хмар. Доки хмари не розсіються, я змушений буду спускатися в тому ж стані, що і вдень, — не розрізняючи напрямку, безпорадний за видимості не більше, ніж три фути.

Я вирішив йти далі й піднятися на вершину гори, принісши туди свого листа.

Тепер, коли хмара була піді мною, мені світ вгору піднявся. Вивчив грубу карту, нарисовану Віктором, і рушив у напрямку південного виступу. Я був голодним і багато віддав би, щоб повернути з’їдені опівдні сандвічі. У мене залишився лише один рогалик. А ще пачка цигарок. Палити на вітрі було недобре, але принаймні це перебивало голод.

Тепер я міг бачити два піки, чіткі й виразні на тлі неба. Коли я дивився на них, мене знову охопило хвилювання, — знав, що коли обійду виступ і дійду до південного боку гори, мушу досягти кінця своєї подорожі.

Почав підійматися і помітив, як звузився гребінь і як покрутішала скеля, — вона ставала майже прямовисною, що більше південний схил відкривався зору, а потім із імли на сході просто над моїм плечем піднялося велике місячне обличчя. Це видовище викликало в мене нове відчуття ізоляції. Це було так, наче я сам-один йшов по земному обводі, а наді мною і піді мною був Усесвіт. Ніхто, крім мене, не ступав порожнім диском, і він у цілковитій темряві рухався своєю орбітою крізь космос.

Коли місяць піднявся, людина, що піднімалася разом із ним, зменшилася до непомітності. Я більше не був окремою особою. Оболонка, в якій містилась моя сутність, без жодних почуттів рухалась уперед, ведена до вершини гори якоюсь безіменною силою, що, видно, походила від місяця і переміщала мене, як воду під час припливів і відпливів. Не гірська лихоманка пульсувала в моїй крові, а гірська магія. Не нервова енергія вела мене, а притягання місяця вповні.

Скеля звужувалася і зімкнулася над моєю головою, утворюючи арку, ущелину, отож мені довелося зігнутися і намацувати дорогу; тоді я вийшов із темряви на світло і переді мною постали сріблясто-білі близнята-піки та скельна стіна на вершині Монте-Верити.

Уперше в житті я бачив чисту, без домішок, красу. Забув свою місію, тривогу за Віктора, мій власний страх перед хмарою, який сковував мене впродовж усього дня. Це справді було кінцем мандрівки. Час не мав значення. Я не думав про нього. Стояв і дивився на скельну стіну під місяцем.

Не знаю, як довго я так простояв, і не пам’ятаю, коли змінилися вежа й стіни, а на них раптом з’явилися постаті, яких не було раніше. Вони стояли одна за одною, вирисувані на тлі неба; можливо, це були кам’яні зображення, вирізьблені з самої скелі, такі застиглі вони були, такі нерухомі.