Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

Не було сенсу брехати.

— Я щось чув про зниклу дівчину, — сказав я йому, — але не знаю, чи це правда.

— Мусить бути правдою. Он воно що.

Він довго нічого не казав, а я не міг бачити його обличчя — воно було в тіні. Кімната була освітлена лише однією неяскравою лампою.

— Тобі доведеться зійти завтра на гору й попередити Анну на Монте-Вериті, — сказав він урешті.

Думаю, що я цього чекав. Я запитав його, як це зробити.

— Можу накидати тобі дорогу, — відповів він, — ти не заблукаєш. Треба йти прямо висохлим руслом потічка, весь час тримаючи на південь. Дощі ще не зробили його непрохідним. Якщо вийдеш до світанку, матимеш весь день.

— А що робити, коли дійду?

— Залиш там листа, як і я, а тоді відійди. Вони не заберуть листа, доки ти там будеш. Я розповім Анні, що я тут хворий і що ти раптово з’явився через двадцять літ. Знаєш, доки ти розмовляв із хлопчиною, я подумав, що це немов чудо. Маю дивне почуття, наче це Анна тебе сюди привела.

Його очі сяяли давньою хлоп’ячою вірою, яку я пам’ятав.

— Можливо, — сказав я. — Або Анна, або ж те, що ти звик називати моєю гірською лихоманкою.

— А хіба це не одне й те ж?

Ми глянули один на одного в тиші цієї маленької темної кімнати, а тоді я повернувся, покликав хлопчину і попросив принести мені постіль та подушку. Я мав ночувати на долівці біля ліжка Віктора.

Вночі він був неспокійним і важко дихав. Кілька разів я вставав і давав йому ще аспірину й води. Він дуже пітнів, а я не знав, добре це чи погано.

Ніч видалася мені безконечною, я майже не спав. Ми обидва прокинулися, коли темрява щойно почала бліднути.

— Мусиш вийти негайно, — сказав він, і, підійшовши до нього, я помітив, що його шкіра вкрита холодним потом. Я не сумнівався, що йому погіршало і він дуже ослаблений.

— Скажи Анні, — промовив він, — що коли прийдуть люди з долини, їй та іншим загрожуватиме велика небезпека. Я в цьому певен.

— Я все це напишу, — відповів я.

— Вона знає, як сильно я її кохаю. Я завжди пишу це в моїх листах, але ти міг би сказати їй ще раз. Почекай в ущелині. Тобі, можливо, доведеться чекати дві-три години чи трохи довше. Тоді повернися до стіни і шукай відповідь на кам’яній плитці. Вона там буде.

Я торкнувся його холодної руки і вийшов на морозне вранішнє повітря. Тоді, оглянувшись довкола, відчув перший острах. Все довкола було в хмарах. Вони клубилися не лише піді мною, закриваючи доріжку з долини, якою я прийшов увечері, але і в цьому безмовному селі, сповиваючи туманом дахи хатин, і вище, там, де крізь чагарник бігла стежка, що зникала на гірському схилі.

Хмари м’яко й лагідно торкалися мого обличчя і пливли повз мене, не розсіюючись, не прояснюючись. Вологі краплі покрили моє волосся, руки, я відчував їх на язику. Дивився на дорогу і, в напівтемряві, вагався, що робити. Усі старі інстинкти самозбереження підказували мені повернутися. Згідно з усім моїм колишнім гірським досвідом, виходити в таку небезпечну погоду було безумством. Але залишатися там, у селі, і бачити втуплені в мене очі Віктора, благальні й терплячі, — це було понад мої сили. Він помирав, ми обидва це знали. А я ніс у нагрудній кишені його останній лист до дружини.

Я повернувся обличчям на південь, а хмари досі пливли повз мене, повільно, неухильно, опускаючись із вершини Монте-Верити.

Я почав сходження…

Віктор запевнив мене, що я дістануся вершини за дві години. Чи й менше — а сонце, підіймаючись, буде в мене за спиною. Ще у мене був дороговказ, грубий ескіз карти, який накидав Віктор.

Але вже через годину після виходу з села я зрозумів свою помилку. Сьогодні я сонця взагалі не побачу. Попри мене повзли хмари, на моєму обличчі осідав липкий і холодний туман. Вони сховали звивисте річище потоку, яким я підіймався ще п’ять хвилин тому, а в ньому били гірські джерела, викидаючи грудки землі та каміння.

Із часом поверхня змінилася; звільнившись від потреби переступати коріння та оминати чагарники, я йшов по голому камені. Було вже пополудні. Я не встиг. Ще гірше — я заблукав. Обернувся, але не міг знайти річища потоку, яке привело мене аж сюди. Підійшов до іншого, але воно вело на північний схід і було вже розмите осінньою погодою; потік води стрімко спливав униз по схилі гори. Один хибний крок — і цей потік підхопив би мене, розбиваючи мої руки, вчеплені за каміння.

Моя вчорашня радість щезла. Те, що тепер мною володіло, було не піднесення гірської лихоманки, а так само добре мені знайоме почуття страху. У минулому мені уже не раз траплялися такі хмари. Ніщо не робить людину такою безпорадною, як неможливість розпізнати шлях, яким вона йде і яким може повернутися. Але тоді, у ті дні мандрів та засвоєння науки альпінізму, я був молодим. Тепер я був середнього віку міщух, сам-один на горі, на яку раніше не підіймався, і мені було страшно.