Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

Я сидів, чекаючи, коли з’явиться денне світло, а ще коли до моїх плечей, рук і ніг повернеться чуття. Обережність підказувала, що так розумніше. Якби я зараз зважився вибратися крізь отвір, то міг би при цьому тьмяному світлі спіткнутися і впасти або ж заблукати в лабіринті галерей і сходів.

Разом із денним світлом наростав мій гнів, але заодно й відчай. Понад усе на світі мені хотілося дорватися до того чолов’яги і його сина, вилаяти їх обох, боротися з ними, якщо це необхідно, — вдруге вони б мене не звалили з ніг підступом. Але що, коли вони пішли, залишивши мене тут без можливості виходу? Коли припустити, що це їхній трюк, пастка на чужинців, і вони влаштовували таке безліч разів, отой старий перед ними, а інші ще раніше, а ще заманювали жінок із долини і покидали їх серед цих стін на поталу голоду і смерті? Моє занепокоєння переросте в паніку, якщо я загадуватиму надто далеко наперед. Щоб заспокоїтися, я намацав у кишені портсигар. Перші ж кілька затяжок привели мене до тями. Запах і смак диму належали знаному мені світові.

І тоді я побачив фрески. Світло, що поступово сильнішало, виявило їх мені. Вони покривали стіни келії, навіть частину стелі. Не примітивне малювання темних селян чи шкрябанина ревних богомазів. Ці фрески були повні життя та запалу, кольору й сили — не знаю, наскільки історичні вони були, але всі мали спільний мотив — поклоніння місяцю. Деякі постаті опустилися навколішки, інші стояли, але всі простягали руки до місяця вповні, зображеного на стелі. Проте дивним чином намальовані з разючою майстерністю очі молільників спрямовані були не вгору до місяця, а на мене. Я палив цигарку, дивлячись убік, але весь час, поки світлішало, відчував на собі їхні очі. Наче я знову стояв за стінами, знаючи про мовчазних спостерігачів у вікнах-щілинах.

Я встав, розтоптав недопалок і вирішив — усе що завгодно краще, ніж залишатися в тій келії з тими постатями на розмальованій стіні. Рушив до виходу і, щойно це зробивши, знову почув сміх. Цього разу м’якший, наче приглушений, але так само глузливий і юнацький. Цей клятий хлопчисько…

Я втиснувся у прохід, гучно його лаючи. Хлопець міг мати при собі ножа, але мені це було байдуже. Він стояв там, притиснувшись до стіни і чекаючи мене. Я побачив блиск його очей і коротко обтяте волосся. Вдарив його по обличчю, але схибив. Я чув його сміх, коли він відхилився вбік. Через хвилину він уже був не сам, позаду з’явився ще один, а там і третій. Вони накинулися на мене і звалили на землю, наче я зовсім не мав сил. Перший став навколішки, притиснувши мені груди коліном, схопивши руками за горлянку та посміхаючись до мене.

Я лежав, борючись за кожен подих, і він послабив хватку. Всі троє дивилися на мене з такою самою глузливою посмішкою на устах. Я зрозумів, що жоден із них не був ні хлопчиком із села, ні його батьком. Їхні обличчя були не такі, як у селян чи мешканців долини: нагадували фрески на стіні.

Їхні очі з тяжкими повіками, скісні, безжалісні, були схожі на очі, що я їх бачив колись давно на єгипетській гробниці, на вазі, давно засипаній та забутій під пилом та уламками похованого міста. Вони були одягнені в туніки завдовжки до колін, мали оголені руки й ноги, а волосся коротко, при самій голові обтяте — їм була притаманна дивна сувора краса і диявольська грація. Я спробував відірватися від землі, але той, що тримав руку на моєму горлі, знову мене притис. Я знав, що мені не змагатися з ним та його спільниками, і вони скинуть мене зі стін униз у прірву під Монте-Веритою, якщо їм цього захочеться. Отож, це кінець. Лише питання часу. А Віктор помре сам, у хатині на схилі гори.

— Ну давайте, — сказав я, — покінчіть із цим, — скоряючись, не опираючись більше. Я знову чекав вибуху глузливого юного сміху і того, що вони вхоплять моє тіло своїми руками і по-дикунськи викинуть мене крізь щілину вікна назустріч темряві та смерті. Я заплющив очі і, напруживши нерви, приготувався до найжахітнішого. Нічого не сталося. Я відчув, як хлопчик торкнувся моїх губ. Розплющив очі, а він досі всміхався. Тримав у руці горнятко молока і безмовно запрошував мене випити. Я похитав головою, але підійшли його товариші, стали позаду мене навколішки, підтримуючи мої плечі. Я почав пити, незграбно, з вдячністю, як дитина. Доки вони тримали мене так, відійшли страх і жах, і здавалося, що від їхніх рук до моїх переходить сила — і не лише до рук, а до всього мене.

Коли я закінчив пити, перший забрав у мене горнятко, поставив його на землю і поклав обидві долоні мені на серце. Його пальці притислися — і до мене прийшло почуття, якого я ніколи в житті не знав. Наче на мене зійшли Божий мир, спокій та сила, і дотиком рук зняли з мене всі тривоги й страхи, всю втому й жахіття минулої ночі; мої спогади про хмари й туман на горі, й Віктора, що помирає на своєму самотньому ліжку, стали раптом цілком несуттєвими. Зменшилися, змізерніли порівняно з тим почуттям сили й краси, яке я пізнав тої миті. Якщо Віктор помре, це не матиме значення. Його тіло буде оболонкою, що лежатиме в селянській хаті, та його серце битиметься тут, як б’ється моє. А невдовзі душа його теж прилине до нас.