Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

Кажу «до нас», бо коли я лежав у цій тісній келії, мені здалося, що вони прийняли мене і я став одним із них. Такого, — думав я, досі вражений, спантеличений, щасливий, — такого я сподівався від смерті. Заперечення всякого болю, всякого лиха — коли центром життя стає не хитромудрий мозок, а серце.

Хлопчина, досі всміхаючись, забрав руки, але відчуття сили й потуги зосталося зі мною. Він підвівся. Я теж — і пройшов слідом за ним та двома іншими крізь отвір у стіні келії. Не було там ні звивистих коридорів, як у вулику, ні темних галерей — був великий відкритий двір, до якого виходили всі келії. Замість четвертої стіни двору був прохід до здвоєних піків Монте-Верити. Вони, покриті шапкою криги, прекрасні, ловили в цю мить рожеве сяйво сонячного світанку. Вирізані в кризі сходинки вели до вершини, і тепер я знав причину тиші за стінами та на подвір’ї обителі: бо всі вони стояли, вишикувавшись на сходах, одягнені в однакові туніки, з оголеними руками і ногами, з гірляндою-пояском довкола талії і коротко, при самій голові обтятим волоссям.

Ми пройшли через подвір’я й піднялися до них по сходинках. Жодного звуку; вони не розмовляли ні зі мною, ні одне з одним, але всміхалися, як ті троє перших; і їхня усмішка не була такою, до яких звикли ми в нашому світі — ні ввічливою, ні лагідною, натомість дивно радісною, наче змішалися разом мудрість, тріумф і пристрасть. Вони не мали віку, не мали статі, не були ні чоловіками, ні жінками, ні молодими, ні старими; та краса їхніх облич і тіл хвилювала й захоплювала більше, ніж усе раніше бачене чи знане, і я пристрасно зажадав стати одним із них, бути одягненим так само, як вони, любити так, як мусили любити вони, сміятися, молитися і мовчати.

Я глянув униз, на свою куртку, сорочку, альпійські бриджі, товсті шкарпетки та взуття — і раптом відчув до них ненависть і огиду. Вони були схожі на саван небіжчика. Я поквапом зірвав їх та, щоб швидше позбутися, жбурнув через плече вниз на подвір’я — і голий постав перед сонцем. Не відчував ні збентеження, ні сорому. Мені було цілковито байдуже, як я виглядав. Знав лише те, що хочу якомога швидше позбутися всіх атрибутів світу, а мій одяг наче символізував те, ким я був колись.

Ми піднялися сходами, досягли вершини — і весь світ, здавалося, лежав перед нами, вільний від хмар і туману; нижчі вершини тяглися у безкінечну безвість, а далеко внизу лежали недосяжні для нас долини, імлисті, зелені, тихі, і потоки, і маленькі сонні міста. Потім, відвернувшись від світу внизу, я побачив, що двійнята-піки Монте-Верити були розділені великою тріщиною, вузькою, але непрохідною, і, стоячи на вершині та дивлячись униз, я з подивом і благоговінням зрозумів, що мій зір не може сягнути глибин тієї розколини. Крижані блакитні стіни ущелини рівно і прямовисно спадали у бездонну прірву, назавжди сховану в серці гори. Сонце, яке підіймалося, щоб ополудні скупати піки, ніколи не торкалося глибин цієї розколини, не сягали туди й промені повні місяця. І здалося мені, що та ущелина між піками формою нагадувала чашу, яку тримали дві руки.

Якась постать стояла там, на краю прірви, з ніг до голови одягнена в біле, і, хоча я не міг бачити її рис, закритих вилогою білого плаща, цей високий рівний стан, закинута голова, зведені руки змусили моє серце шалено закалатати.

Я знав, що це Анна. Я знав, що ніхто інший не міг стояти так. Забув Віктора, забув свою місію, забув час, простір і всі роки, що розділили нас. Пам’ятав лише притишеність її присутності, красу її обличчя і тихий голос, що казав: «Врешті-решт, ми обоє шукаємо того самого». Я знав, що завжди кохав її, і хоча вона зустріла Віктора першим, вибрала його і побралася з ним, ці в’язі й шлюбна церемонія нічого не значили для нас обох. Наші душі зустрілися, торкнулися і збагнули одна одну з першої ж миті, коли Віктор познайомив нас у своєму клубі, і цей дивний, незбагненний союз сердець, здолавши усі бар’єри і перепони, назавжди зберіг нашу близькість — попри мовчання, порожнечу і довгі роки розлуки.

Я помилився з самого початку, дозволивши їй самій шукати своєї гори. Якби я пішов із ними, з нею і Віктором, тоді давно, коли вони запрошували мене в «Меп Гаузі», інтуїція підказала б, що в неї на думці, а її зачарованість передалася б і мені. Я би не спав у хатині, як Віктор, я би прокинувся і пішов із нею, і всі ті роки, що їх я змарнував, викинув на вітер, згайнував, були б наші, Аннині й мої, спільні роки тут на горі, відітнуті від світу.

Я ще раз оглянувся довкола, на обличчя тих, що стояли поруч зі мною, і неясно здогадався, з якимсь близьким до голоду болем, що вони пізнали такий екстаз любові, якого я не знав ніколи. Їхнє мовчання — не обітниця, не приреченість до темряви, а мир, який подарувала їм гора, гармонійне злиття їхніх душ. Мова непотрібна, якщо усмішки й погляди передають думки і звістки, а тим часом ніхто не стримує радісного щирого сміху. Це не був закритий орден, понурий, могильний, ворожий усьому тому, що інстинкт дає серцю. Тут Життя було повне, гомінке, інтенсивне, сонячний жар просочувався у вени, стаючи частиною потоку крові, частиною живої плоті, а морозне повітря, зливаючись із прямим сонячним промінням, очищало тіло й легені, даруючи їм силу й енергію, — силу, яку я відчув, коли пальці торкнулися мого серця.