Майкл Смит - Непрохані

Коли вранці я від’їжджав, то сказав, що хочу поспілкуватися з містянами про злочинність у Сієтлі. Емі уважно глянула на мене, ніби хотіла щось заперечити, а потім знизала плечима.

— Щось мені ця ідея не здається хорошою, — мовила вона і повернулася до роботи. Я пробув у дорозі хвилин двадцять, коли він неї прийшла есемеска:

Щасти тобі :-В

Я гадки не мав, що тут думати, і просто сидів за столиком цього холодного ранку, не-думаючи про це. Колись я чув таку собі історію про перших поселенців. Там стверджувалося, що коли європейці нарешті дісталися північно-західного узбережжя Америки як героїчні завойовники нового світу, то з подивом виявили, що місцеві їм геть не дивуються. Так було не тому, що інші білі вже дійшли сюди зі сходу суходолом, а через те, що вже кілька поколінь тубільців час до часу бачили торгові кораблі білих — по одному раз на десять, двадцять, п’ятдесят років — і знали, що то не робота інших індіанців, що то до них наближаються якісь невідомі люди чи нелюди, хай і дуже повільно.

Вперше почувши ту історію, я внутрішньо здригнувся. Не знаю, чи то правда, але воно запало мені в голову: сама думка про ті туманні візити, про дивну форму, що бовваніє вдалині й ніколи не підходить ближче, — але раз її побачивши, вже не розбачиш. Перший натяк на те, що на світі є більше, ніж тобі хотілося б знати, тінь прийдешніх подій, що тобі годі змінити, пришвидшити чи зупинити. Звістка незнаної природи і значення, там, у димці над морем, майбуття, поки невизначене, але вже невідворотне.

Місцеві дивилися і побачили, і тоді відвернули погляди свої від моря і продовжили жити далі.

Але я навряд чи зміг би так вчинити.

Коли нарешті прийшов Фішер, мене вразив його зморений вигляд. Він сів навпроти мене і зробив великий ковток кави зі своєї чашки.

— Дякую, що прийшов, — мовив він.

Я мовчки на нього дивився.

— Гаразд, — він запхав руку в кишеню і завмер. — Я тобі зараз дещо покажу. Потім ще дещо поясню, а тільки потім скажу, що ти бачиш. На це піде кілька хвилин, ти не захочеш слухати, але тобі доведеться, бо інакше ти не зрозумієш, в чому тут мій інтерес. Ясно?

Я кивнув. Він витяг з кишені й подав мені конверт. Я відкрив його і вийняв уміст — два фото шість на чотири. Обидва були каламутні й зернисті, як буває, коли наближуєш картинку сильніше, ніж дозволяє об’єктив.

На першому була жінка на тлі якихось дверей, на вулиці з тих, що можуть бути де завгодно. Двері було відчинено, жінка стояла у профіль до камери, і це була Емі.

Придивившись, можна було побачити ще одну людину на фото — затінений силует у дверях. Судячи з освітлення, фото зробили у надвечір’я.

— Тю, — прокоментував я. Фішер промовчав.

На другій фотографії була інша вулиця — або ж та сама, сфотографована під іншим ракурсом. Там були чоловік і жінка, які йшли поруч, спиною до камери. Вони були досить близько одне до одного, і чоловік пригорнув жінку за плечі. Важко було сказати з такого ракурсу, чи чоловік був той самий, що й на світлинах з телефону Емі. Досить високий, у темному костюмі, з темним волоссям. Облич узагалі не було видно, але одяг на жінці був такий самий, як і на першому фото.

Я підвів очі. Фішер дивився убік.

Фото теж уміють брехати — зокрема, уловлюючи певні миттєвості,— а рекламники — люди дуже тактильні. Емі могла просто йти кудись із клієнтом чи колегою, і той пригорнув її під впливом емоцій, радіючи перемозі чи намагаючись щось довести. Або ж вона поскаржилася, що змерзла, і він зробив такий незграбний жест, вирішивши, що чоловік має в такій ситуації щось зробити і що за цих обставин воно буде пристойно. Схоплені миттєвості, розтягнуті на довше, ніж у реальності, набувають геть іншого значення. Принаймні я хотів у це вірити.

— Звідки це?

— Сфотографовано у Сієтлі минулого тижня, — відповів Фішер.

Я тоді теж був тут, у місті. Я повільно втягнув у себе повітря. Я мав великий досвід видобування фактів зі свідків, і знав — як хочеш, щоб вони говорили, просто дай їм говорити. І не бий їх, у жодному разі не бий.

— Розказуй, — тільки й мовив я.

Фішер підвівся.

— Ходімо прогуляємося.

Фішер вивів мене з веранди кафе і повів на Першу вулицю. Зо два квартали ми йшли просто на північ, потім звернули праворуч, ліворуч, і знову, і знову.

— Як я казав, убивством Андерсонів я зацікавився через нерухомість, — на ходу розповідав Фішер. — Через клієнта, власне. Звати його Джозеф Кренфілд. Чув про такого?

— Ні. Чого б це?