Майкл Смит - Непрохані

Моя думка про небіжчика змінилася у кращий бік.

— А куди ж пішла решта статків?

— У тому-то й справа. Після Кренфілдового похорону такий собі Літтон — один з партнерів у тій фірмі — прийшов до нас у контору з купою паперів. Усі наші більш-менш знані юристи зібралися у залі засідань і вивчили ті папери разом. Кренфілд залишив детальні інструкції з демонтажу своєї імперії, і половину справи було вже зроблено зусиллями компанії «Бернел і Літтон», які діяли на правах довірених осіб. Щодо решти Літтон надавав нам інструкцій, ніби секретарям якимсь, — те зробити, се зробити, тепер, швидше. Джо продумав геть усе — аж до того, що робити з придорожньою забігайлівкою у Гаумі, штат Луїзіана. Вона дісталася старій, що була там за головну останні кілька років. Були ще інструкції в такому дусі — передати якесь майно стороннім особам, — але загалом усе мало бути ліквідовано, навіть будинки ми мусили продати. А гроші, отримані від того продажу, за вирахуванням десяти відсотків, треба було поділити між дев’ятьма головними бенефіціарами.

— І хто то були?

— Жінки з сумнівним минулим. Благодійні освітні програми для мешканців неблагополучних районів, антинаркотичні ініціативи. Довгострокові поставки медикаментів у якесь африканське задуп’я. Навіть, чорт забирай, якийсь фонд порятунку морських видр, очолюваний кінченим хіпі у Монтереї — нате вам, друзі, шість з половиною мільйонів баксів, рятуйте тваринок далі. Я тому хіпі сам телефонував з радісною новиною, у нього мало серцевий напад не стався. Він не був знайомий з Кренфілдом і навіть гадки не мав, що той узагалі існує.

— А кому дісталися ті десять відсотків?

— Фондові під управлінням «Бернел і Літтон». Благодійному фондові.

— Як до такого поставилася його родина?

— А ти як думаєш? Вони лютували. Чоловіки й жінки віком за п’ятдесят, які звикли все в житті мати на тарілочці, приходили до мене в офіс і верещали, як ті наркомани під ломкою. І так кілька тижнів, уявляєш? Ці люди все життя прожили з упевненістю, що одного дня отримають чек на величезну суму, а ми їм такі тепер: не все сталося як гадалося, любі. Вони намагалися оскаржити заповіт, та він був підписаний у кількох примірниках при свідках — суддях і священиках явно при здоровому глузді. У нас ціла команда людей, що собаку з’їли на таких речах, і вони ні до чого, зовсім ні до чого не змогли прискіпатися. Тільки його вдова відреагувала спокійно — я до цього ще повернуся. Вона, здається, знала, як збирався вчинити її чоловік, і він так і вчинив. Факт було звершено. Діти поміркували і подали позов проти нас.

Ми зупинилися на іншому роздоріжжі. Мої думки знову повернулися до фотографій з Емі. Я намагався зрозуміти, що зробив той чоловік після моменту, схопленого на кадрі, куди пішла його рука. Ґері міг розраховувати на те, що терплячим і слухняним я буду ще максимум хвилину.

— І що з тим позовом?

Обличчя Фішера набуло напруженого виразу, і я раптом зрозумів, що зморшки у нього з’явилися зовсім нещодавно.

— Процес триває. На фірмі всі відвернулися від справ Кренфілда, ніби ті смердять тепер. А я не зміг. Десь місяць тому я дещо зрозумів, вирішив, що треба з’ясувати, і прилетів сюди, у Сієтл. Пішов до офісу «Бернел і Літтон».

— А там?

— А офісу немає.

— Тобто як?

— Зрозумій, на ту мить я працював з тими хлопцями вже місяці зо три. Я напам’ять вивчив їхні номери й адресу. Взяв таксі просто з аеропорту, поїхав до них. Околиці виявилися трохи дивнуватими для юридичної контори, а коли я дійшов до власне офісу, там виявилася зачинена крамниця. Давно зачинена! Здається, раніше там торгували кавою, але нині крізь дах проросло, чорт забирай, дерево, уявляєш? Жодних ознак офісу компанії «Бернел і Літтон». Домофон доісторичний. Десять дзвінків, і з усіх тільки одним, здається, користувалися після мого народження. Я натиснув його, понатискав інші. Ніхто не відповів.

Тут я вже трошки розгубився. Пішов до кав’ярні на розі, взяв собі каву, набрав офіс, перевірив адресу. Зателефонував у «Бернел і Літтон». Слухавку взяла Літтонова секретарка. Коли я попросив з’єднати з ним, сказала, що бос вийшов. Я вирішив спитати адресу ще й у неї, сказав, що маю важливий пакунок. Вона назвала ту саму адресу. Я уточнив, який дзвінок натискати. Тут вона замовкла. Мовчала, мовчала, а далі питає: «То ви що, тут?» І тон такий владний, ніби вона й не секретарка зовсім.

— Дивина.

— Так, дивина. І я неочікувано для себе відповів, що ні-ні, я не в Сієтлі, то в мене помічник захворів, а я хочу йому лишити максимально чіткі інструкції. Вона знову стала мила й приязна, сказала, що дзвінок значення не має, вистачить і адреси. Я їй подякував, попросив, щоб хтось із її босів мені подзвонив, поклав слухавку. Хвилину сидів, думав, аж тут задзвенів мобільний. То був колега. Виявилося, що їм телефонував Літтон, який шукав мене. На щастя, помічник тільки сказав, що мене немає на місці, а про Сієтл ні слова. Що ж, може, то збіг обставин. Але дуже дивний! Я пішов назад по тій адресі, понатискав дзвінки — ніхто не відповів. Тоді я їх знову набрав. Цього разу слухавки ніхто не взяв, але я дещо почув. Почув, як дзвонить телефон десь у тому будинку нагорі.