Майкл Смит - Непрохані

Джонс схилив голову, погоджуючись, хоч і з явним застереженням.

— Я чую вас, друже, даруйте за такий собі жарт. Чую дуже добре.

Оз знову відкинувся на спинку канапи.

— Цього досить?

— Поки вистачить. Ми одне одного розуміємо, це однозначно. Тепер мені цікаво, а коли вперше про це почули ви.

— Кілька років тому зустрів одного чолов’ягу на конференції. Конвенція дослідників аномалій, на півдні, в Техасі.

— ВірдКон, ні?

— Саме так. Ми тримали зв’язок. У нього були певні ідеї, і на дозвіллі він працював над однією штукою. Час до часу ми обмінювалися мейлами, я йому писав про свої міркування з використання звуку доісторичними людьми. А потім, десь із місяць тому, він зник. Жодних звісток.

— Не думаю, що з ним щось трапилося, — сказав Джонс. — Люди, буває, лякаються, мають трохи відпочити. Ви обговорювали ці речі на якихось публічних форумах?

— Та ви що! Тільки приватно.

— Ви комусь іще про це писали?

— Та ні.

— Бо ніколи не знати, де «вони» чатують на тебе, так?

To був жарт і не жарт водночас, і Оз хмикнув. В середовищі шукачів правди було складне ставлення до них як концепції. Всі знали, що хтось таки існує — іншого способу пояснити все те дивне, що відбувається на світі, не знаходилося, — проте ясно було й те, що розмови про них робили з тебе хворого на голову. Тож слово «вони» заведено було промовляти з іронією. Дехто вимовляв його ніби великими літерами чи з підкресленням, і то була ознака, що людина не професіонал чи просто несповна розуму. Але якщо в голосі співрозмовника звучали такі собі іронічні лапки, була надія, що та людина… що ця людина — нормальна.

— Ну, якось воно так, — підіграв Оз. — Справді ж не знаєш. Навіть коли їх і не існує.

Чоловік усміхнувся.

— Я поговорю з друзями, і тоді спробуємо зібратися всі разом. Радий знайомству, Озе. Я дуже довго чекав на когось на взір вас.

— Я теж, — кивнув Оз, раптом відчувши страшенну самотність.

— Ну, зв’яжемося. Бережіть себе.

З цими словами Джонс пішов.

Оз подивився, як той сідає в машину, виїжджає з парковки і звертає на шосе. Потім повільно допив пиво. Поспішати — аж дивно — не було куди. Йому майже здалося, що він просто сидить собі в барі, а не ховається тут. Біля стійки точилися розмови, хтось сміявся. Пара за сусіднім столиком припинила сваритися й цілувалася взасос, м’ясиста рука жінки обхопила шию чоловіка. Оз подумки побажав їм щастя.

Коли він нарешті вийшов у холодну вітряну ніч, вулиці спорожніли. Нормальні люди з нормальним життям давно лягли спочивати, й Оз збирався незабаром приєднатися до них. Сьогодні його домівкою був якийсь мотель на краю міста, але й така домівка краще, ніж ніякої.

Дорогою він думав про свого нового знайомого — що той за один. Пошуком прихованої правди цікавилися численні групи. Були поведені на вбивстві Кеннеді, які щомісяця збиралися помедитувати над фотографіями розтину. Були звернуті на 11 вересня і Вежах-близнючках, вони намагалися вирахувати справжню траєкторію польоту тих злощасних боїнгів; були самопроголошені кандидати у Пріорат Сіону, і дослідники Голокосту, і спостерігачі за тим чи тим таємним товариством — реальним чи ні. Джонс і його друзі на цих персонажів були геть не схожі, в іншому разі Оз, власне, не пішов би з ними на контакт. Це була невелика група чоловіків і жінок, що підходили до фактів без упереджень, зустрічалися таємно і замість зациклюватися на одній темі цікавилися загальною картиною. Саме такі люди потрібні були Озові — цілеспрямовані, зацікавлені.

Чорт, та йому були потрібні хоч якісь люди!

Здається, після місяців самотності й пустки життя нарешті почало налагоджуватися. Оз пришвидшив ходу, міркуючи, чи є в його мотелі автомат з харчами.

Такого автомата не було, а той, що з водою, не працював. Встановивши ці факти та змирившись із ними, Оз зайшов у свою кімнату, спершу пересвідчившись, що шматочок прозорого скочу, який він наклеїв між дверима й луткою, цілий.

Усередині Оз ненадовго завмер, не знаючи, що робити. Вже пізно. Час спати. Вранці треба бути вже в дорозі, затримуватись не можна. Проте він досі почувався піднесено після зустрічі, і якщо лягти зараз, він не засне, а вранці буде розбитий, з хворою головою.

Тому замість спати він увімкнув старовинний аналоговий телевізор, що був тут у кімнаті. Величезний екран повільно зажеврів і видав епізод якогось серіалу, такого старого, що Оз ледве розумів, про що він. Чудово. Нехай буде фоновий гамір, який тихенько входить у голову і заспокоює страхи й тривоги. Втішний, добрий звук.