Майкл Смит - Непрохані

Здається, все.

Всівшись за кермо власного авта, Шепард почув сигнал мобільного. Поліз під сидіння по телефон, але не встиг прийняти дзвінок.

Перевірив вхідні. Номер був незнайомий, але він упізнав код місцевості.

Перші цифри 503, Орегон. Кеннон-Біч.

Грюкнувши дверима, Шепард швидко виїхав з парковки.

Якщо лежати дуже, дуже тихо, можна чути хвилі. І це, подумала Медисон, найкраще в перебуванні в «хатинці». Коли лягаєш спати і телевізор у великій кімнаті вимкнений — а його рідко вмикали, бо на узбережжя їздять, як казав тато, читати і думати, а не дивитися всоте одне й те саме (погане слово), — то можна лежати і слухати океан. Але спершу треба було налаштуватися на хвилю. Від хатинки відділяли дюни, та й вода, в залежності від припливів і відливів, могла бути далеченько. Потрібно притишити дихання, лягти горілиць, не рухатися і слухати, слухати дуже уважно, й чекати — і тоді почуєш далекий шурхіт і поштовхи, які скажуть, що сьогодні вночі ти спиш на краю світу. І ти заснеш, і хвилі підкочуватимуться ближче й ближче, лизатимуть твої п’яти, і м’яко, ніжно потягнуть тебе у темряву, у супокій.

Чути їх і тоді, коли прокидаєшся серед ночі. Тоді навіть краще, бо крім хвиль не чути нічого. Вдома в Портленді завжди були якісь звуки — машини, собаки, перехожі. Тут не так. Інколи хвилі хлюпотіли ледь чутно, майже не перекриваючи дзвону у вухах, проте у вітряну погоду вони аж ревіли. Одного разу Медисон страшенно налякалася: гуркотів шторм, і здавалося, що океан вже увірвався просто до сусідньої кімнати. Звісно, нічого такого насправді не сталося, і, як сказав тато, статися не могло, бо їх захищала від хвиль велика дюна. Тож тепер Медисон насолоджувалася тим гучним звуком серед ночі, почуваючись сміливою і убезпеченою, знаючи, що хаотичний усесвіт вирує зовсім поруч, та не здатний їй зашкодити.

Тож плюскіт хвиль був першим, на що звернула увагу Медисон, коли прокинулася. Далі вона зрозуміла, що надворі дощить — по даху стукотіли краплі. То прийшла буря, наближення якої вона спостерігала вдень на пляжі. Завтра пісок буде сірий, вкритий дрібними ямками, у ньому буде повне водоростей. Водорості завжди виносило з моря на суходіл у негоду, і ходити по них було дивно, м’яко. Якщо тільки вони підуть завтра гуляти…

Раптом вона сіла на ліжку.

Якусь хвилю вона сиділа непорушно, просто дивлячись перед собою. По даху так стукотіло, ніби то був не дощ, а град. Медисон глянула на годинник біля узголів’я: 1:12. Чому вона не спить о такій годині? Інколи вона прокидалася вночі, бо хотіла в туалет, але зараз не хотіла. Загалом у такі моменти вночі вона почувалася сонною, ніби й не прокидалася, — а тепер ніби й не засинала. Взагалі ніколи не спала. У її голові крутилося питання, на яке негайно треба було знайти відповідь.

Що вона тут робить?

Біля годинника на тумбочці лежало щось маленьке й кругле. Вона взяла ту річ у руку: невеличкий панцир морського їжака. Медисон пам’ятала, як знайшла його вдень… але здавалося, що трапилося це не сьогодні, а минулого разу, як вони приїздили, чи, може, навіть минулого літа. Вона понюхала його. Пахло морем.

Вона пам’ятала пляж, пам’ятала наближення бурі. Вона сиділа на піску і знала, що ось-ось повернеться до хатини. А потім… вона якось не могла пригадати… Відчуття було ніби під час довгої поїздки машиною, коли ти оп — і розумієш, що вже минуло чимало часу. От щойно до дому ще було хвилин двадцять, а ось уже й дім. І ти ніби й не заснула, а просто якось не помічаєш, замріялася чи що, а на світі все йде як ішло. Ти точно не спала, ти щось робила в той проміжок часу, але просто не помічала, не думала. Як коли тато майже не стежив за дорогою на швидкісній трасі, а потім бум — і знову був зібраний і уважний на звичайній дорозі, знову тримав події під контролем.

Утім, Медисон пригадувала вечір у хатинці. Вона прийшла з пляжу, мама сиділа у кріслі, але не читала і не дивилася телевізор, а дивилася на свої руки. Знову. Коли Медисон зайшла, мама привіталася, але більше нічого не сказала — що було дивно, бо Медді запізнилася. Щонайменше на півгодини. Насправді… ні, тепер вона пригадувала, як дивилася на годинник на кухні, й той показував сьому — тобто вона запізнилася на цілу годину.

Вона пішла у душ, щоб змити пісок, а коли вийшла, мама сказала, що не хоче сьогодні нікуди йти — може, замовимо піцу? Медисон вирішила, що це чудова ідея, бо в «Маріо» у Кеннон-Біч випікали, говорячи татовими словами, «реальні пироги» — тому що це була незалежна піцерія, а не мережевий ресторан. Дивно, що мама таке пропонувала, бо як правило вона казала, що в «Маріо» кладуть забагато сиру і не можуть підтвердити, що їхня піца зроблена з натуральних продуктів без ГМО… та хіба не байдуже, якщо єдина відповідь на цю несподівану пропозицію була «так».